— Ну ж бо! — сказав я. — Поки Рамутра забере ще кількох, решті ми допоможемо отямитись. Хто з них якнайшвидше пригадає закляття?
Хлопчина скривився:
— Судячи з їхнього вигляду, ніхто.
— І все ж таки треба спробувати, — я смикнув його за рукав. — Нумо! Все одно ми з тобою не знаємо цього за-кляття[122].
— Не розписуйся за Інших, — відповів хлопець. — Я його знаю.
— Ти?! — правду кажучи, він мене трохи приголомшив. — Ти певен?
Він сердито позирнув на мене. Зовні хлопчина був геть кволий — блідий, увесь у крові й синцях. Та й хитало його на всі боки. Зате очі аж палали яскравим вогнем рішучості.
— Хіба це тобі й на думку не спадало? — обізвався він. — Так, я його вивчив!
Та водночас у його словах проступала якась нотка непевності, навіть не нотка, а дещо дужче — і в очах так само. Я помітив, як ця непевність бореться з рішучістю.
— Це закляття найвищого рівня, — застеріг я, намагаючись говорити не надто вже недовірливим тоном. — І до того ж, складне. І ріг треба розбити саме в належний момент. Хлопчику, фальшиві гордощі зараз недоречні. Ти ще можеш...
— Попросити допомоги? Навряд.
Не знаю вже, чи то були гордощі, чи розрахунок, але він казав правду. Рамутра майже дістався до чарівників. Допомоги від них не варто було сподіватися.
— Відійди-но, — мовив хлопець. — Мені потрібне місце, щоб подумати.
На хвилину я завагався. Так, мене захоплювала сила його духу, та я виразно бачив, куди вона може завести. Амулет чи не Амулет, але наслідки помилки в заклятті Звільнення завжди страшні, й цього разу я постраждаю разом з хлопчиною. Але нічого натомість я запропонувати не міг.
Я безпорадно відступив. Мій хазяїн підібрав ріг і заплющив очі.
Він заплющив очі, щоб не бачити шарварку в залі, і спробував дихати якомога глибше та повільніше. Йому досі було чути крики страждань і жаху, але хлопець змусив себе не звертати на них уваги.
Це виявилося досить легко. Проте в його думках лунав власний хор голосів, і йому ніяк не вдавалося заглушити їхній гомін. Настала його мить! Мить, коли слід забути й відкинути колишні образи та негаразди! Хлопець знав це закляття — він давно його вивчив. Зараз він прокаже його, й тоді всі зрозуміють, що його — Натаніеля — не можна зневажати. А його зневажали завжди, завжди! Андервуд мав його за дурника, неспроможного накреслити коло. Він не хотів вірити, що його учень здатен самостійно викликати джина будь-якого рівня. Лавлейс думав, що він — слабка, м’якосердна дитина, яку можна спокусити першою-ліпшою пропозицією сили та кар’єри в суспільстві. Цей молодик відмовлявся вірити, що Натаніель убив Скайлера, — не вірив аж до самісінької смерті. А тепер навіть Бартімеус — його власний слуга — сумнівається, що він, Натаніель, знає закляття Звільнення! Так, його завжди, завжди зневажали.
А тепер настала мить, коли все в його руках. Надто вже часто його робили безпорадним — замикали в кімнаті, виносили з пожежі, відбирали магічне дзеркало, ув’язнювали в Путах... Спогади про ці кривди пекли Натаніелеве серце вогнем. Ні, тепер він діятиме — зараз він покаже їм усім!..
Цей крик ущемленої гордині майже переповнював хлопця, стугонів у скронях разом з кров’ю. Та з глибин Натаніелевої душі виринало ще одне бажання, навіть глибше за прагнення власного успіху. Він почув, ніби здалека, чийсь болісний вигук. .. і здригнувся з жалощів. Якщо він не пригадає закляття, всі ці безпорадні чарівники загинуть! Їхнє життя залежить від нього. А в нього є знання, щоб допомогти їм. Закляття Звільнення... Куди ж воно пропало? Адже він читав це закляття! Знав, що читав, що вивчив його напам’ять ще кілька місяців тому! Однак тепер він ніяк не міг зосередитись і пригадати його.
Кепська річ. Вони зараз помруть — так само, як пані Андервуд. — а він укотре не зможе нічого вдіяти! Натаніелеві вкрай хотілося врятувати чарівників, та самого бажання було замало. Адже йому й тоді так хотілося врятувати пані Андервуд, винести її з вогню. Він віддав би за неї життя, якби міг. Але нічого не вийшло. Джин поніс його геть, а пані Андервуд зникла назавжди. Уся його любов до неї виявилась марною...
Біль колишньої втрати й сила нинішнього бажання перемішалися і переповнили Натаніелеву душу. По його щоках потекли сльози.
«Терпіння, Натаніелю.»
Терпіння...
Він повільно зітхнув. Скорбота відступила, і серед моря цієї скорботи з’явився острівець спокою — садок його наставника. Натаніель ніби знову побачив кущі азалій, їхнє темно-зелене листя, що виблискувало на сонці. Побачив яблуні, що губили свої білі пелюстки; кота, який дрімав на червонім цеглянім мурі. Намацав пальцями лишайник, побачив мох на статуї — і відчув себе в безпеці від величезного зовнішнього світу. Уявив панну Лютієнс — як вона тихо сидить біля нього й щось малює. Спокій опанував серце хлопця. Думки його очистились, і пам’ять повернулась...
122
Що я не знаю, то правда. Закляття — це справа чарівників. Джини не можуть вимовити цих слів. Тільки заморочені старі маги-наставники знають закляття на всяку потребу.