— До того ж. — провадив я. — коли я піду, ніхто не дізнається. що Амулет Самарканда в тебе. Ти зможеш таємно користуватись ним. Це ж неоціненна річ! Усі тільки й прагнуть заволодіти ним. Я тобі цього ще не казав, та в місті до мене причепилось якесь дівча, хотіло забрати Амулет собі.
Хлопчина знову спохмурнів:
— Що за дівча? Чого воно хотіло?
— Обшукати мене, — я не став згадувати, що це їй майже вдалося.
Хлопець стенув плечима:
— Мене цікавить не Амулет, а Саймон Лавлейс. Він принизив мене, й за це я збираюся його знищити.
— Надмірна ненависть шкідлива, — зауважив я.
— Чому?
— Ну..
— Я відкрию тобі секрет, демоне, — провадив він. — За допомогою своєї магії я побачив, як Амулет Самарканда потрапив до Саймона Лавлейса[39]. Кілька місяців тому якийсь незнайомець — смаглявий, чорнобородий, закутаний у плащ — прийшов до Лавлейса вночі і приніс йому Амулет. А натомість одержав гроші. То була таємна зустріч.
Я зневажливо пирхнув:
— Ну то й що? Це звичай усіх чарівників — тобі годилося б це знати. Вони обожнюють усе таємне, навіть без потреби.
— Тут було дещо більше. Я бачив цс з їхніх очей — І Лавлейса, й незнайомця. Вони коїли щось незаконне, щось... А плащ того бороданя був заляпаний свіжою кров’ю.
— Що тут такого? Вбивства давно вже стали частиною гри. На себе поглянь: тобі ледве шість років, а ти вже палаєш помстою.
— Дванадцять.
— Яка різниця? Ні, тут нічого надзвичайного немає. А чолов’яга в закривавленому плащі, вочевидь, працює на якусь відому фірму. Погортай телефонний довідник, неодмінно її там знайдеш...
— Я хочу з’ясувати, хто він такий.
— Гм—м... Чорнобородий і в плащі? Ці прикмети звужують коло підозрюваних до якихось п’ятдесяти п’яти відсотків лондонських чарівників. Для цього треба лише виключити всіх жінок.
— Замовкни! — хлопчині, здається, почав уриватись терпець.
—А що таке? Здається, ми так мило розмовляємо...
— Я знаю, що Амулет Самарканда було вкрадено. Когось було вбито заради нього. Коли я з’ясую, кого саме вбили, то викрию Лавлейса й подивлюся, як його знищать. Я підкину Амулет — так, щоб підманити лиходія й водночас насторожити поліцію. Його спіймають на гарячому. Та спершу я хочу дізнатися все про нього й про те, що він замислює. Хочу довідатись про його таємниці, справи, друзів — про все! Мені треба розвідати, в кого Амулет перебував раніше, що там сталося й чому Лавлейс украв його. Тому я наказую тобі, Бартімеусе...
— Хвилинку! Ти нічого не забув?
— Чого саме?
— Того, що я тепер знаю твоє ім’я, маленький Натті! А отже, маю над тобою певну владу. Тепер усе не так просто, еге ж?
Хлопчина знову замислився.
— Тепер ти не заподієш мені шкоди так легко, — вів далі я. —
Це серйозно обмежує твою волю маневру. Спробуй чимось пожбурити в мене, і я відразу це відіб’ю.
— Я досі можу зв’язати тебе своєю волею. Ти й зараз мусиш слухатися моїх наказів.
— Це правда. Твої накази—умови, за якими я взагалі перебуваю в цьому світі. Я не можу порушити їх під страхом Полум’я Знищення[40]. Але я чудово можу дошкуляти тобі, водночас виконуючи твої ж накази. Що, скажімо, заважає мені, стежачи за Саймоном Лавлейсом, тим часом виказати тебе якомусь іншому чарівникові? Досі я цього не робив лише зі страху перед можливими наслідками. Але тепер мені нема чого боятися. Навіть якщо ти чітко заборониш мені доносити на тебе, я знайду інший спосіб завдати тобі халепи. Скажімо, згадаю твоє істинне ім’я в розмові з кимось із знайомих. Лиш уяви, що я можу накоїти, — й ти вже ніколи не зможеш заснути з переляку.
Безперечно, мені вдалося залякати його. Хлопчина закліпав, мовби шукаючи вади в моїх міркуваннях, та я був спокійний. Наказувати джинові, що знає твоє ім’я, це все одно, що кидати запалені сірники на фабриці феєрверків. Рано чи пізно неодмінно зіткнешся з наслідками. Найбільше, що міг зробити цей хлопчисько, — відпустити мене й сподіватися, що за його життя мене більше ніхто не викличе.
Так я думав. Та насправді цей жовтодзьоб виявився надзвичайно розумним і кмітливим.
— Ні, — поволі промовив він. — Я не зможу тебе зупинити, якщо ти захочеш мене зрадити. Але можу потурбуватися, щоб ти постраждав разом зі мною. Так, так... — він заходився порпатись у кишені своєї подертої куртки. — Де ж це вона... Ага! — у руці його з’явилася невеличка пом’ята бляшанка з написом «Міцний дідуган».
— Це ж тютюн! — вигукнув я. — Хіба ти не знаєш, що від куріння помирають?
— Там давно вже нема ніякого тютюну, — зіпнув хлопчисько. — Мій наставник зберігає в таких бляшанках ароматичні трави. Зараз тут розмарин.
39
Звичайне чарівницьке хизування. Все це зробив не він, а бідолашне бісеня, ув'язнене в бронзовому диску.
40
Складне каральне закляття, що складається з п'ятнадцяти прокльонів п’ятьма різними мовами. Чарівники можуть застосовувати його лише проти духів, які зумисне порушують наказ — чи відмовляються його виконувати. Той, проти кого звернене це закляття, згоряє на місці. Його використовують у виняткових випадках — по—перше, воно вкрай виснажує чарівника, а по—друге, позбавляє його раба.