Фоліот поводився пихато й зарозуміло. Він, напевно, вважав, що розмовляти з якимось там бісом — це нижче від його гідності.
— Нічого. Я зачекаю. — Я крутнувся, майнув у відчинені двері, прослизнув під фоліотовою рукою і опинився в крамниці.
— Ти диви, яка тут розкіш!
Переляканий фоліот помчав навздогін за мною:
— Геть! Геть! Пан Пінн наказував нікого не пускати!..
— Та не бійся ти, друже. Я нічого не поцуплю.
Фоліот рішуче загородив від мене найближчу поличку зі срібними кишеньковими годинниками:
— А я й не боюся! Зараз тупну ногою — з’явиться горла й зжере будь-якого злодія! А тепер, будь ласка, забирайся!
— Гаразд, гаразд, — я понуро обернувся до дверей. — Ти надто сильний для мене. До того ж, іще й щасливчик. Не всякого візьмуть на таке розкішне місце.
— Оце ти правду кажеш! — фоліот був забіякуватий, та водночас пихатий і боязкий.
— Тебе, напевно, не б’ють. І не карають Розжареним Пунктиром... — бідкався я далі.
— Авжеж, ні! Я — втілення самого сумління! Господар дуже ласкавий до мене.
Я вже зрозумів, що це за тип. Лестун найгіршого зразка. Мені хотілося його куснути[49].Та будь-що він дав мені потрібну зачіпку.
— Ще б пак! — відповів я. — Знає, мабуть, як йому пощастило з таким помічником, як ти. Що йому робити без тебе? Ти переносиш тут усі вантажі. А ще можеш діставати хвостом до горішніх полиць, чи підмітати ним підлогу, чи...
Фоліот обурено взявся в боки:
— Зухвала поганко! Господар шанує мене за важливіші послуги! Він називає мене своїм помічником при покупцях, запам’ятай! Я наглядаю за крамницею, поки він обідає! Я веду рахунки! Я допомагаю шукати речі, потрібні покупцям! Я...
— Стривай-но! Речі? — я аж присвиснув. — Ти хочеш сказати, що він дозволяє тобі поратися з цим крамом? З усім цим магічним знаряддям і амулетами? Брешеш!
Бридка фоліотова пика розпливлася в посмішці:
— Авжеж, дозволяє! Пан Пінн довіряє мені беззастережно!
— Що ж він тобі довіряє? Справжні потужні речі, чи всілякий ярмарковий мотлох, на зразок «руки слави» чи «дзеркала мулера»?
— Звичайно, потужні! Найнебезпечніші та найрідкісніші! Господар завжди хоче бути певен, чи не підсунули йому підробку. Отут йому й потрібна моя допомога.
— Та невже? Справді? І як, трапляється що-небудь знамените?
Я зручно притулився до стіни. Голова цього підлизи вже так розпухла[50], що він геть забув, як щойно збирався вигнати мене.
— Еге ж, трапляється. Ти, мабуть, про таке й не чув. Ану, пригадаю... Минулого року до нас потрапив браслет з ноги Нефертіті! Оце то була сенсація! Один з агентів пана Пінна викопав його в Єгипті й доправив сюди спеціальним літаком. Мені довірили його чистити! Чистити! Подумай про це наступного разу, коли летітимеш кудись під дощем. Цей браслет купив на аукціоні герцог Вестмінстерський і виклав за нього грубенькі гроші. Подейкують, — фоліот нахилився ближче до мене, — що він купив його в дарунок дружині, страшенно бридкій особі. Цей браслет дарує своєму власникові красу та чари — саме завдяки йому Нефертіті стала дружиною фараона. Хоча звідки тобі про це знати![51]
— Умгу..
— Що там у нас іще? Вовча шкура Ромула, шартрезька флейта, череп панотця Бекона... та вже годі, бо я й так набрид тобі.
— Це справді для мене трохи занадто, друже... Послухай-но! Знаєш, про що я чув? Про Амулет Самарканда. Мій хазяїн кілька разів про нього згадував. Ось його ти, напевно, ніколи не чистив.
Це безневинне зауваження схвилювало фоліота. Він вибалушив очі, й кінчик його хвоста заворушився.
— До речі, а хто твій хазяїн? — зненацька спитав він. — І де твій лист? Щось я в тебе нічого не бачу!
— Зрозуміло, що не бачиш, адже він — тут! — я постукав себе кігтем по голові. — А щодо господаря, то це не секрет. Мій хазяїн — Саймон Лавлейс. Може, ти навіть зустрічав його.
Уплутувати сюди чарівника — ще й задля виправлення становища, — це вже було занадто. Та тільки—но я згадав про Амулет, як фоліотова поведінка вмить змінилась, а мені не хотілося посилювати його підозри, бо тоді він нізащо не відповів би на мої запитання. На щастя, мої слова його помітно вразили.
— О, пан Лавлейс! Ти в нього новенький, еге ж? А де Нітлз?
—Він минулої ночі загубив листа. От хазяїн і дав йому перцю.
— Справді? Він завжди був нехлюй. Так йому й треба.
Приємна думка про те, що біс—посланець дістав по заслузі, ніби заспокоїла фоліота. Очі його замріяно примружились.
— Еге ж, пан Лавлейс — справжній джентльмен і чудовий клієнт! Завжди ошатно вбраний і такий чемний. Найкращий приятель пана Пінна... То це він згадував про Амулет? Нічого дивного, коли пригадати, що сталося. Брудна була справа. А вбивцю досі не розшукали, хоч минуло вже півроку.
49
Здебільшого ми виконуємо людські накази неохоче — лише через те, що інакше нам буде непереливки. Та дехто — з тих, що прилаштовуються до легкого хліба, як оцей слуга Шолто, — врешті перестають нарікати на своє рабське становище і навіть тішаться своєю долею. Найчастіше їх навіть не доводиться викликати знову: вони радо продовжують служити своїм хазяям — попри біль, якого завдає постійне ув'язнення у фізичному тілі. Більшість із нас щиро зневажають таких лестунів.
50
Розпухла по-справжньому. Ніби зелена повітряна кулька, яку поволі надувають помпою. В окремих фоліотів (найпростіших) розмір та форма міняються відповідно до їхнього настрою.
51
Отут він добряче помилився. Саме я колись приніс цей браслет Нефертіті. Мушу сказати, що вона й без нього була неабияка красуня. (До речі, нинішні чарівники теж помиляються: цей браслет зовсім не робить свою хазяйку красунею. Він просто змушує її чоловіка викопувати будь—яку жінчину примху, отож бідолашний герцог завдав собі халепи.)