Я одразу нашорошив вуха, хоч намагався цього не показувати. Ніби мимоволі почухавши носа, я зауважив:
— Так, пан Лавлейс про це щось згадував... Що саме там трапилось, він не казав.
— Ну, йому й не личить розводитись перед такою дрібнотою, як ти. Дехто вважає, що це зробив хтось із Спротиву. Або якийсь чарівник—ренегат. Це більше скидається на правду. Не знаю, чи відомо тобі, що всі ресурси держави...
— То що там скоїлося з Амулетом? Його поцупили?
— Еге ж, украли. Навіть на вбивство пішли. От лихо! Боже милий! Бідолашний пан Бічем! — ця пародія на фоліота навіть пустила сльозу[52]. — Ти питав, чи не було тут цього Амулета? Звісно, що ні. Він надто цінний, щоб продавати його відкрито. Амулет Самарканда багато років був власністю уряду. Останні три десятиліття він зберігався в Сурреї, у садибі пана Бічема. Найвищий рівень безпеки, портали й таке інше. Пан Бічем часом про це згадував, коли заглядав до нас із паном Пінном. Хороший був чоловік пан Бічем — суворий, але справедливий. Чудовий чоловік. Жаль!
—То хтось викрав Амулет у Бічема?
— Еге ж, півроку тому. Жоден портал не було зламано, вартові нічого не помітили, а все-таки якось увечері Амулет зник. Пропав! Тільки порожня скринька зосталася. А бідолашний пан Бічем лежав поряд у калюжі крові. Мертвий! Він, напевно, саме був у кімнаті з Амулетом, коли туди вдерлися злодії. Йому перерізали горло — не встиг навіть скрикнути. Яка трагедія! Пан Пінн був дуже засмучений.
— Ще б пак. І справді страшна історія, друже. Страшна!
Я вдавав скорботу — наскільки це можливо бісові, — та в душі радів. Це була та сама крихітка відомостей, якої мені бракувало. Виходить, Саймон Лавлейс таки одержав Амулет через крадіжку і пішов на вбивство, аби тільки заволодіти ним. Отой бородань, якого Натаніель бачив у Лавлейсовому кабінеті, напевно, з’явився туди відразу після вбивства Бічема. Ба більше: чи Лавлейс діяв сам, чи в змові з якоюсь таємною групою, але він украв Амулет в уряду, а це вже — державна зрада. Нехай я буду мулером, якщо хлопчисько не зрадіє цій звістці.
Одне було безперечне: цей малий Натаніель сам не розуміє, яке гадюче кубло він розворушив, наказавши мені поцупити Амулет. Саймон Лавлейс не побоїться нічого, щоб повернути собі цю штучку, і знищить кожного, хто довідається, як він дістав цей Амулет.
Але навіщо він викрав Амулет у Бічема? Що змусило його так ризикувати — накликати на себе гнів цілої держави? Я, звичайно, чув про Амулет, але не знав справжньої природи його сили. Можливо, тут мені в пригоді стане фоліот.
— Мабуть, цей Амулет і справді неабиякий, — зауважив я. — Корисна штучка, еге ж?
— Як я зрозумів зі слів господаря, так. Кажуть, ніби в ньому ув’язнена якась неймовірна сила — хтось із найвіддаленіших країв Іншого Світу, де панує хаос. Він захищає свого власника від будь-якого...
Аж тут фоліот поглянув кудись мені за спину й замовк. На поліровану підлогу впала тінь — досить широка, щоб накрити нас обох. На дверях крамниці задзеленчав дзвіночок, і знадвору долинув гамір Пікаділлі. Я поволі обернувся.
— Ну-ну, Сімпкіне, — мовив Шолто Пінн, штовхнувши двері ціпком з набалдашником із слонової кістки. — Приймаєш тут друзів, поки мене немає? Кіт за двері...
— Hi-ні-ні, господарю! Ні в якому разі!
Цей нікчема відгорнув патли з обличчя й позадкував, старанно вклоняючись. Його розпухла голова помітно зменшилась. Оце видовище! Я тим часом спокійненько стояв на старому місці, притулившись до стіни.
— Хіба він тобі не друг?
Голос Шолто був низький, густий і гуркотливий. Коли він лунав, мені чомусь уявлялися сонячні зайчики на потемнілому дереві, натерті воском глеки й пляшки з хорошим червоним портвейном[53]. То був лагідний голос — здавалося, що він от—от вибухне сміхом. На тонких Піннових вустах грала усмішка, проте його очі залишалися холодними й пильними. Поблизу він виявився навіть більшим, ніж я гадав: не людина, а здоровенний білий мур. У пальто, ще й при поганому світлі, його можна було прийняти за мамонта ззаду.
Сімпкін далі задкував уздовж прилавка.
— Ні, господарю. Це п-посланець, до вас. В-він приніс вам л-листа.
— Ти вражаєш мене, Сімпкіне! Посланець із листом! Неймовірно! Чому ж ти не забрав листа і не відправив посланця геть? У тебе ж повно роботи.
— Ваша правда, господарю. Просто він щойно з’явився...
— Ще неймовірніше! А мені в магічному дзеркалі здалося, що ви вже хвилин із десять чешете тут язиками, мов перекупки. Як це пояснити? Може, мій зір нарешті підупав на старість?
52
Тепер ви самі бачите, який це запроданець: він називає смерть чарівника «вбивством». Ще й гадає, ніби це «лихо»! Правду кажучи, після такого починаєш нудьгувати за простою, щирою Джаборовою злобою.