Чарівник дістав з кишеньки жилета монокля, вклав його в належне місце — в ліве око[54] — й ступив зо два кроки до мене, ліниво махнувши ціпком. Сімпкін відсахнувся, але не сказав нічого.
— Гаразд, — ціпок несподівано повернувся в мій бік. — Де твій лист, бісе?
Я шанобливо торкнувся свого лоба.
— Він у моїй пам’яті, сер. Мій хазяїн вважає його надто важливим, щоб писати це на папері.
— Невже? — він зміряв мене поглядом крізь монокль. — Твій хазяїн — це...
— Саймон Лавлейс, сер!—я віддав салют і виструнчився. — З вашої ласки, сер, дозвольте передати вам лист 1 піти. Не хочу марнувати вашого часу.
— Будь ласка, — Шолто Пінн підійшов ближче й проникливо подивився на мене вже обома очима. — Передавай.
— Слухаю вас, сер. Ось він: «Дорогий Шолто! Чи запросили тебе на цей вечір до Парламенту? Мене — ні. Прем’єр— міністр, здається, забув про мене, і я почуваюся скривдженим. Дуже прошу, порадь, що мені робити. З найкращими побажаннями — Саймон». Тут усе до єдиного слова, сер.
Це здавалося правдоподібним навіть для мене, та я не хотів ризикувати. Відсалютувавши ще раз, я рушив до дверей.
— Скривдженим? Гм-м... Бідолаха Саймон! — чарівник на хвилину замислився. — Перш ніж іти, скажи своє ім’я, бісе.
— Е-е... Бодмін, сер.
— Бодмін? Гм-м... — Шолто Пінн потер щоку товстим пальцем, на якому виблискував перстень. — Я розумію, Бодміне, що ти поспішаєш повернутися до хазяїна, та спочатку я маю до тебе два питання.
Я неохоче зупинився.
— До ваших послуг, сер.
— А ти чемний біс, одначе... Ну, гаразд. По—перше: чому це Саймон не міг записати такий безневинний лист? У ньому немає нічого бунтівного, та його легко може забути такий демон, як ти.
— У мене чудова пам’ять, сер. Це мій особливий талант.
— Нехай так, але все одно дивно... Та годі вже. А, по—друге... — Шолто підступив ще на два кроки й навис наді мною. Навис так, що в своїй нинішній подобі я відчув себе мізерним. — По-друге: чому Саймон не спитав у мене поради сам — п’ятнадцять хвилин тому, за обідом, про який ми з ним домовилися заздалегідь?
Отакої! Пора тікати.
Я майнув до виходу, та Шолто Пінн виявився спритніший. Він стукнув ціпком об підлогу й витяг його перед собою. З ціпка вилетів жовтий промінь. Він ударив у двері — й на всі боки полетіли кулі плазми, що вмить заморожували все, чого торкалися. Я перевертом пролетів над ними, проскочивши крізь хмару крижаної пари, й приземлився на вітрину з єдвабною білизною. З ціпка вдарив ще один промінь, але я був уже в повітрі. Я перескочив через голову чарівника й гепнувся на прилавок: папери порозліталися.
Хутко обернувшись, я вистрілив Вибухом — він влучив точнісінько в спину чарівникові, й Пінн полетів у бік замороженої вітрини. Його оточувало захисне поле — на інших рівнях воно спалахнуло гарненькими жовтими іскрами, — та хоч мені й не вдалося пробити в Шолто дірку, приголомшило його добряче. Він сидів серед замерзлих шортиків, хапаючи ротом повітря. Я тим часом кинувся до найближчого вікна, маючи намір проскочити крізь нього надвір.
На жаль, я забув про Сімпкіна. Він спритно виринув з-під вішака з плащами й націлився на мене величезним жезлом (з ярличком «Найбільший розмір»). Я пригнувся. Жезл влучив у скляну вітрину прилавку. Сімпкін відступив, маючи намір повторити удар. Я скочив на нього, вирвав у нього жезл і дав фоліотові такого ляпаса, що топографія його пики помітно змінилася. Рохнувши, Сімпкін звалився на купу капелюшків, а я рушив далі.
Між двома манекенами я помітив вузеньку смужку прозорого вигнутого скла, в якому сонячне проміння перетворювалось на ніжну веселку. Гарненька й дуже дорога вітрина. Я пожбурив у неї Вибух. Бруківку обсипало дрібними скляними друзками, а я майнув у діру.
На жаль, було пізно. Розбите скло увімкнуло пастку.
Манекени обернулися.
Їх було зроблено з темного полірованого дерева — такі собі звичайні вітринні опудала. Простий овал на місці обличчя. Легенький натяк на ніс — без жодного сліду очей і рота. Вони демонстрували останній крик моди серед чарівників: чорні костюми—«унісекс» у тоненьку білу смужку з вузькими лацканами, лимонно—білі сорочки з високими крохмальними комірцями, строкаті краватки. Взуття на манекенах не було: з холош проглядали звичайнісінькі заокруглені обрубки.
Коли я стрибнув між манекенами, вони підняли руки, загороджуючи мені дорогу. З рукавів вискочили срібні клинки і з клацанням лягли в безпалі руки. Я надто добре розігнався, щоб зупинитись, але зі мною досі був отой жезл «найбільшого розміру». Я ледве встиг виставити його перед собою: клинки метнулися в мій бік, одночасно описавши в повітрі широкі дуги. Блискучі леза мало не перерубали жезл. Я вцілів, але мій політ було перервано—до того ж, досить—таки рвучко і боляче.
54
За допомогою магічних лінз чарівники добре бачать другий і третій рівні й не дуже добре — четвертий. На щастя, моя бісівська подоба простиралася до четвертого рівня, тож я був у безпеці.