Моя сфера містилась у великій, дещо старомодній кімнаті. Стіни було збудовано з сірого каміння, а вгорі чорніли важкі дерев’яні сволоки. Крізь одне—єдине вікно проникало кволе світло, що ледве пробивалося крізь порошинки, що кружляли в повітрі; його промінець ледве сягав підлоги. Вікно було перекрито магічним бар’єром — таким самим, як моя в’язниця. У кімнаті височіло ще кілька стовпів, подібних до того, на якому стояв я. Майже всі вони були порожні — тільки на одному балансувала невеличка, яскрава й дуже щільна блакитна куля. Важко було сказати напевно, та мені здалося, ніби в цій кулі проглядався скорчений силует якоїсь істоти.
Жодних дверей у стінах не було, та це мало про що свідчило. У магічних в’язницях завжди вистачало порталів. Вийти з такої кімнати—чи увійти до неї — можна лише крізь ворота, що відчиняються за одночасним наказом кількох довірених чарівників—сторожів. Отож вибратися звідси буде вкрай непросто, навіть якщо мені пощастить вирватися з моєї сфери.
Та й самі сторожі навряд чи стали б тут у пригоді. Периметром кімнати мляво крокували два здоровенні джини—утуку[60]. Один з них мав чубату орлячу голову з хижим скривленим дзьобом і настовбурченим пір’ям; другий — голову бика, з чиїх ніздрів вилітали хмаринки слинобризок. За своєю ходою обидва скидалися на кремезних чоловіків. У величезних міцних руках вони стискали списи зі срібними вістрями. Важкі оперені крила спочивали на мускулястих спинах. Очі джинів без упину сновигали: їхній тупий, похмурий погляд не проминав жодного дюйма кімнати.
Я тихенько, по—дівочому, зітхнув. Еге ж, радіти тут нема чому.
Проте я досі ще не переможений. Якщо взяти до уваги рівень в’язниці — досить—таки серйозний, — то я, напевно, в руках уряду. Однак це ще слід перевірити. Насамперед треба якнайбільше витягти з моїх сторожів[61].
Я легенько свиснув. Ближчий утуку, орлодзьобий, озирнувся — й вістря списа глянуло в мій бік.
Я звабливо всміхнувся:
— Привіт.
Витягши червоний, гострий пташиний язик, утуку засичав, неначе змія. Наставляючи й далі списа, він підійшов до мене.
— Обережніше з цією штучкою, — попередив я. — Нерухома зброя завжди справляє сильніше враження. А ти ніби збираєшся прохромити шампуром шмат зефіру.
Орлодзьобий зупинився біля мене. Він стояв на підлозі, а я — на стовпі у два метри заввишки, та наші очі опинилися на одному рівні. Сторож завбачливо волів не наближатися до осяйних стін моєї сфери.
— Гавкнеш щось іще, — мовив утуку, — і я швидко нароблю в тобі дірок, — він показав на вістря свого списа. — Це срібло. Якщо не замовкнеш, воно легко пройде і крізь сферу, і крізь твою шкіру.
— Вагоме зауваження, — погодився я, відгорнувши волосся з чола. — Що ж, здаюся на твою милість.
— Отак буде краще, — утуку відійшов, та до пустелі його розуму раптом заблукала самотня думка. — Мій товариш, — додав він, показавши на бикоголового, що стояв віддалік і зирив на нас своїми червоними очицями, — каже, ніби десь уже бачив тебе.
— Оце вже навряд.
— То було давно. І зовні ти був не такий. Та він каже, що напевно знає твій запах. Лише ніяк не пригадає, де й коли ви зустрічалися.
— Може, й так. Мені доводилось чимало мандрувати. Тільки в мене погана пам’ять на обличчя. Тож нічим не можу зарадити. До речі, а де ми зараз?
Я спробував змінити тему, бо відчував, що так розмова невдовзі поверне на битву біля Аль—Аріша, й це мені не дуже сподобалося. Якщо цей бикоголовий бився там і згадає моє ім’я...
Чубата голова утуку трохи задерлася догори — він міркував над моїм запитанням.
— Можу й сказати. Шкоди від того не буде, — нарешті відповів він. — Ми в Тауері. У Лондонському Тауері.
Він промовив це з помітним задоволенням, з кожним словом стукаючи ратищем списа об кам’яну підлогу.
— Он як. І що, це добре?
— Не для тебе.
На думку мені одразу спала низка зухвалих відповідей, але я ціною великих зусиль стримався й промовчав. Я аж ніяк не хотів, щоб у мені наробили дірок. Утуку рушили своїм звичним маршрутом, однак я помітив, що бикоголовий підходить дедалі ближче, раз по раз вдихаючи повітря своїм огидним мокрим носом.
Коли він опинився так близько від моєї сфери, що пара з його ніздрів із шипінням осіла на заряджених енергією білих нитках, він приглушено загарчав.
— Я знаю тебе, — промовив він. — Знаю твій запах. Так, то було давно... та я його не забуду. Я знаю твоє ім’я.
— Може, в нас є спільні друзі?
Я стривожено спостерігав за вістрям його списа. На відміну від орлодзьобого, бикоголовий зовсім не вимахував зброєю.
60
Різновид джинів, особливо шанований ассирійськими чарівниками за безглузду та безмежну жадобу насильства. Мені вперше довелося зіткнутися з ними у битві під Аль—Арішем, коли фараон викинув ассирійське військо з єгипетських земель. Зовні вони молодці: чотири метри заввишки, голови звірів чи хижих птахів, кришталеві панцери й вогненні криві мечі. Та всіх їх легко спіймати на стару витівку «небезпека позаду». Рецепт досягнення успіху такий: 1) береш камінь; 2) кидаєш камінь за спину утуку, щоб відвернути його увагу; 3) чекаєш, поки утуку обернеться, вирячивши очі; 4) радо кидаєшся на нього ззаду; 5) святкуєш перемогу будь—яким чином. Дивно, але через свої подвиги я тоді нажив чимало ворогів серед уцілілих утуку.
61
Навряд чи відомостей буде багато. Є одне просте правило: розумовий рівень джина легко визначається за кількістю його подоб. Веселі сутності — такі, як я, — можуть прибирати нескінченне число облич. Що їх більше, то веселіше жити; їхнє різноманіття помітно полегшує наше існування в цьому світі. Натомість усілякі бовдури на кшталт Джабора чи тих самих утуку обирають одну—єдину подобу й користуються нею тисячі років поспіль. Подоби цих утуку були модні в Ніневії близько 700 року до Христа. Ну хто зараз ходитиме з бичачою довбешкою на плечах? Отож. Тільки відсталий дурень.