— Ні... ми вороги...
— Це просто жах, коли щось крутиться в голові, а що саме — пригадати не можеш, — зауважив я. — Хіба не так? Думаєш, думаєш, а пригадати не виходить — і все через те, що якийсь дурень заважає тобі, балакає, не дає зосередитись.
— Замовкни! — люто гаркнув бикоголовий. — Я майже пригадав!
Кімната здригнулася. Затремтіла спочатку підлога, а потім стовп. Бикоголовий умить обернувся, підбіг до непримітної частини стіни і виструнчився. За кілька метрів від нього так само завмер орлодзьобий. Між ними в повітрі з'явився овальний шов; унизу він розійшовся, проріз у просторі розширився і перетворився на арку. З-за арки до кімнати ступили два силуети, поволі набуваючи кольору та об’єму — по мірі того, як вони долали в’язку порожнечу порталу. Обидві постаті були людські, хоч вони так відрізнялися між собою, що в це важко було повірити.
Одним з цих двох виявився Шолто.
Він був так само товстий, але помітно кульгав, і взагалі здавалося, ніби йому болить усе тіло. Я щиро зрадів, побачивши, що замість ціпка, який стріляє плазмою, у нього в руках пара звичайнісіньких милиць. Обличчя було таке пожмакане, ніби з нього щойно зліз слон, і я ладен був заприсягтися, що крамарів монокль обмотано клейкою стрічкою. Під оком виднів величезний синець. Я мимоволі посміхнувся. Хоч моє становище було скрутне, мені ще залишалося з чого порадіти.
Поряд із пом’ятою тушею Шолто його супутниця здавалася ще худорлявішою, ніж насправді. Вона добряче скидалася на чаплю: сірий жакет, довга чорна спідниця, коротко підстрижене біляве волосся. Обличчя її — самі очі та вилиці — було цілком безбарвне. Очі — й ті ніби вилиняли: два тьмяні мармурові уламки кольору дощової води, вправлені в череп. Із пишних рукавів виглядали довгі пальці з гострими, наче скальпелі, нігтями. Жінку оточував аромат влади й небезпеки. Утуку, грюкнувши закаблуками, віддали їй салют, а портал зник, щойно вона ляснула пальцями.
Зі своєї сфери я дивився, як вони наближаються, — товстий і худорлява, кульгавий і згорблена. Здорове око Шолто пильно стежило за мною крізь монокль.
За кілька метрів від мене вони зупинилися. Жінка знову клацнула пальцями, і, на мій подив, кам’яні плити, на яких вони стояли, поволі знялися в повітря. Полонені біси в каменях сердито бурчали, піднімаючи тягар, та загалом плити посувалися досить—таки плавно: ані ривків, ані хитань. Невдовзі плити зупинились, і двоє чарівників, піднявшись на один рівень зі мною, подивилися на мене. Я відповів холодним, байдужим поглядом.
— Отямився, еге ж? — запитала жінка. Її голос нагадував бите скло у відерці з льодом[62]. — Чудово. Тоді ти, можливо, станеш нам у пригоді. Насамперед, як тебе звуть? Я не хочу марнувати час, називаючи тебе Бодміном. Ми проглянули документи й знаємо, що це несправжнє ім’я. Єдиний джин, який носив його, був убитий під час Тридцятилітньої війни.
Я стенув плечима й нічого не сказав.
— Ми хочемо знати твоє ім’я, мету твого візиту до крамниці пана Пінна і все, що тобі відомо про Амулет Самарканда. Але передусім ми хочемо знати, хто твій хазяїн.
Змахнувши волосся з очей, я пригладив його. Мій погляд утомлено блукав кімнатою.
Жінка не виявляла ні гніву, ані нетерпіння; її голос звучав так само рівно.
— Не хочеш поводитись розважливо? — запитала вона. — Можеш усе розповісти нам зараз або пізніше — як собі хочеш. До речі, пан Пінн не сподівається від тебе розумних речей. Тому він і прийшов сюди. Він хоче подивитися, як ти мучитимешся.
Я підморгнув побитому Шолто.
— А тепер ти підморгни мені, — покепкував я, хоч насправді мені було не до жартів. — Хороша вправа для підбитого ока.
Чарівник вишкірив зуби, але не відповів ні слова. Жінка поворухнула рукою, і її плита ковзнула вперед.
— Ти зараз не в тому становищі, щоб нахабніти, демоне. Дозволь мені пояснити тобі все. Ти — в Лондонському Тауері, де відбувають покарання всі вороги уряду. Ти , напевно, чув про це місце: вже півтори сотні років тут ув’язнюють різноманітних чарівників та духів. Жоден з них не вийшов звідси без нашої волі. Цю камеру оточено трьома рівнями магічних замків. Простір між цими рівнями постійно охороняють горли та утуку — цілі батальйони. Та навіть щоб дістатись до них, ти повинен вибратися зі сфери, а це неможливо. Це Куля Скорботи. Варто тобі лише торкнутися її, як вона розтерзає твою сутність. Варто мені наказати, — вона вимовила якесь слово, й силові лінії сфери здригнулись і ніби потовщали, — й куля трохи зменшиться. Ти, звичайно, так само поменшаєш, тож на початку врятуєшся від опіків та пухирів. Але куля може меншати до нескінченності, а ти—ні.
62
Несподівано гострий. І вкрай холодний. Бачите, як я стараюся описати для вас усі подробиці!