Я мимоволі позирнув на сусідній стовп—той, що з блакитною щільною кулею. У тій кулі теж когось замкнули, й тепер там спочивали рештки того в’язня. Куля стискатиметься, аж доки в ній не залишиться місця для полоненого. Відчуття було таке, ніби дивишся на здохлого павука на дні темної скляної пляшки.
Жінка перехопила мій погляд.
— Саме так, — підтвердила вона. — Сподіваюся, дальші пояснення зайві?
— Якщо я все розкажу, — вперше звернувся я до неї, — що станеться зі мною потім? Хто вам завадить так чи інакше вичавити з мене сік?
— Якщо ти допоможеш нам, ми тебе відпустимо, — пообіцяла жінка. — Який нам сенс убивати рабів?
Вона говорила так щиро й цинічно, що я майже повірив їй. Майже, але не зовсім.
Перш ніж я зреагував на її слова, Шолто Пінн кахикнув, привертаючи жінчину увагу. Кволим голосом, ніби йому боліли ребра, він промимрив:
— Напад... Спротив...
— О, так! — жінка знов обернулася до мене. — Твої шанси зростуть, якщо ти розкажеш нам про пригоду, яка сталася минулого вечора, вже після твого арешту..
— Стривайте, — перервав я. — Скільки я пролежав у вас непритомний?
— Трохи менше доби. Нам слід було допитати тебе ще вчора, але ця пригода, про яку я щойно згадала... Ми зняли з тебе срібні тенета лише півгодини тому, раніше нам було не до того. Правду кажучи, мене вразило, як хутко ти опритомнів.
— Нічого дивного. У мене багатий досвід.[63] То що це за пригода?.. Розкажіть мені, що трапилось.
— Напад терористів, які називають себе «Спротивом». Вони проголошують ненависть до магії в усіх її проявах. Та водночас ми вважаємо, що вони певним чином пов’язані з нею. Можливо, через джинів. Чи ворожих чарівників.
Знову цей Спротив! Сімпкін теж про нього згадував. Він гадав, що саме вони викрали Амулет. Одначе в цьому насправді винен Лавлейс — можливо, він і стоїть за цим останнім шарварком.
— Що ж то був за напад?
— Куля з елементалями. Її кинули в натовп. Дурниця.
Ні, це не Лавлейсова витівка. Він, здається; чистісінький інтриган — з тих, що віддають накази про вбивства, сидячи в садку та смакуючи бутерброд з огірком. До того ж, судячи з його листа до Скайлера, їхній задум мав здійснитися дещо пізніше.
Аж тут мої міркування перервав сторонній звук — гарчання мого давнього приятеля Шолто.
— Годі вже цієї балаканини! Він нічого не розкаже вам із власної волі. Стисніть кулю, дорога Джесіко, щоб ця тварюка заверещала! Ми з вами надто заклопотані люди, щоб цілий день стовбичити у цій комірчині.
Щілина, що правила на жінчиному обличчі за рот, уперше розтяглася в посмішці.
— Бачиш, демоне? Панові Пінну урвався терпець, — мовила жінка. — Йому все одно, чи говориш ти, чи мовчиш, аби куля працювала. Та я завжди волію дотримуватись належної процедури. Я вже казала тобі, чого ми хочемо. Тепер твоя черга говорити.
Запанувала мовчанка, сповнена, так би мовити, непевності. Звичайно, можна було б сказати, що в моїй душі змагалися бажання виказати Натаніеля й намір виконати своє доручення, що моє личко раз по раз бралося тінню сумніву, а мої кати з нетерпінням чекали, що ж я врешті вирішу. Еге ж, можна, та це було б неправдою[64]. Насправді то була набагато тяжча, нестерпніша й відчайдушніша мовчанка, під час якої я намагався приготуватися до болю, що чекав на мене.
Я, зрозуміло, з величезною охотою виказав би їм Натаніеля. Сказав би їм усе — ім’я, адресу, навіть розмір взуття, якби це їх цікавило. Розповів би їм заодно про Лавлейса з Фекварлом і пояснив, де саме схований Амулет Самарканда. Я співав би, мов канарка, — аби тільки слухали. І все ж таки... якщо я це зроблю, мені кінець. Чому? По—перше, існує чимала ймовірність, що мене все одно розчавлять у цій кулі. По—друге, навіть якщо мене відпустять, Натаніеля вб’ють або іншим чином доведуть до непритомності — і сидіти мені тоді на дні Темзи в бляшанці від «Міцного дідугана». На саму лише думку про запах розмарину мені закрутило в носі[65].
Краще вже швидко згинути в кулі, ніж без кінця нидіти в бляшанці. Тому я потер своє гарненьке підборіддя й заходився чекати неминучого.
Шолто буркнув і поглянув на жінку. Вона постукала пальцем по годиннику.
— Час вийшов, — мовила вона. — Ну ж бо?
Аж тут, наче в погано написаному романі, відбулося неймовірне. Я вже ладен був відповісти їм останнім холодним, але дотепним кпином, як раптом відчув усередині знайомий біль. Ніби незліченні розжарені клешні щипали мене, впиваючись у мою сутність...
Мене викликали!
63
Оце вже правда. Мені частенько заціджували по голові різні люди в різних місцях — від Персеполя до пустелі Калагарі й затоки Чезапік.
65
Дехто міг би заперечити, що Лавлейс викрав Амулет і тим самим порушив закон, а отже, слід було б розповісти про його злочин. Можливо, тоді нас із Натаніелем і справді відпустили б — на знак подяки за нашу послугу. Це так. Та, на жаль, я не знав, хто ще причетний до Лавлейсової змови. Оскільки Шолто Пінн напередодні обідав з Лавлейсом, він насамперед не викликав довіри. Одне слово, ризик тут був вищий за можливу вигоду.