— Джабора позаду не чуєш?
— Ні.
— То нічого. Він нас наздожене. Тепер слухай: вихід просто переді мною. Отвір закрито Маскуванням, вони не повинні знайти його. Швиденько вилітай і рушай просто вниз. Побачиш кухонний двір — круки злітаються туди по недоїдки. Там зустрінемось. Тільки не надто трапляй на чужі очі.
Спереду долинуло дряпання, а потім зненацька спалахнуло світло. Фекварл зник, і я побачив обриси виходу, закритого сіткою з маскувальних ниток. Я підскочив до бар’єру, натиснув на нього дзьобом і просунув голову в холодне листопадове повітря.
Не марнуючи ані миті, я пробрався крізь діру, розправив крила й ковзнув униз, до кухонного двору.
Спускаючись, я швиденько озирнувся й переконався, що до безпеки мені ще далеко: лондонські дахи видніли десь за численними круглими вежами й високими фортечними мурами. Мури обходили вартові, а небом хаотично гасали кулі— шпигуни. Тривогу вже зняли! Згори лунала сирена, а недалеко — в центральному, найкраще обгородженому дворі — цілі батальйони полісменів мчали в якомусь незрозумілому мені напрямку.
Я сів у невеличкому бічному дворі: від загальної паніки мене тепер відділяли дві будівлі, що прилягали до головної вежі. Бруківка була закидана промасленими хлібними скоринками й шкуринками від шинки, за якими полювала галаслива зграя голодних круків.
Один крук тихенько побокував до мене.
— Бартімеусе, ти бовдур?
—А що сталося?
— У тебе синій дзьоб. Негайно переміни його!
Врешті, це була моя перша спроба перетворення на крука. Та й перетворюватись довелося потемки. Чого він іще чекав? Та зараз мені було не до суперечок. Я вмить перефарбував дзьоба.
— Вони все одно побачать нас крізь маскування, — сказав я. — Тут, мабуть, тисячі всіляких вартових.
— Так, але часу нам треба небагато. Вони ще не знають, що ми — круки. Якщо ми змішаємось зі зграєю, вони витратять кілька зайвих секунд, щоб розпізнати нас. Зграя — це все, що нам потрібно для втечі...
Щойно сотня круків спокійно дзьобала холодні шкуринки, чудово ладнаючи і між собою, і з довколишнім світом. Та вже наступної миті Фекварл відкрив їм свою справжню подобу на першому рівні. Це тривало півсекунди, та їх цілком вистачило. Чотири круки здохли просто на місці, ще кілька повернули свій сніданок назад, а решта злякано помчали геть, лопотячи крилами в повітрі. Ми з Фекварлом опинилися в самісінькій середині зграї і теж щосили вимахували крилами, повертаючи, піднімаючись і спускаючись разом з усіма, — одне слово, намагаючись нізащо не відставати.
Зграя летіла над пласким верхом головної вежі. Над нею майорів величезний прапор, і люди—вартові дивилися звідти вниз, на води Темзи. Далі зграя спустилась і промчала через сірий двір з іншого боку вежі. Там серед плацу було намальовано зо два десятки звичайних робочих пентаклів, і я, пролітаючи мимо, встиг помітити, як із тих пентаклів з’являється ціла компанія духів — їх саме викликав загін чарівників у сірих мундирах. Духи були не вельми потужні, переважно хвалені біси[70], проте в такій кількості й вони могли завдати нам неабияких прикрощів. Я щиро сподівався, що крукам не захочеться сісти у цьому дворі!
Птахи, одначе, взагалі не виявляли бажання сідати. Їх досі підганяв страх, і вони кружляли серед мурів Тауеру. Кілька разів вони линули в напрямі зовнішнього муру й щоразу повертали назад. Мені вже схотілося облишити їх і спробувати втекти самому, аж тут на фортечних зубцях з’явився якийсь химерний вартовий — темно—синій, на чотирьох павучих ногах, — і я тут-таки передумав: щось він мені не сподобався. Після полону й стількох вимушених перетворень я так нато— мився, що не ризикував зачіпатися з невідомою силою.
Аж нарешті ми зупинилися в іншому дворі: з трьох боків його оточували будівлі, а з четвертого до муру здіймався крутий насип, порослий зеленою травою. Круки посідали на цей насип і заходилися шкутильгати по ньому, безпорадно дзьобаючи землю.
Фекварл підскочив до мене: одне крило він досі тяг, і з нього не переставала цебеніти кров.
— Ці птахи нізащо не хочуть летіти, — зауважив я. — Вони шукають тут поживи.
Крук кивнув:
— Вони допомогли нам дістатись сюди — й гаразд. Це зовнішній мур. Тільки перебратись через нього — і ми на волі.
—Тоді рушаймо!
—Хвилинку. Мені треба перепочити. До того ж, Джабор...
— Джабор мертвий.
— Ти погано знаєш його, Бартімеусе, — Фекварл тицьнув дзьобом у понівечене крило, відсуваючи його вбік від закривавленої рани. — Зараз, хвилинку... Клятий утуку! Я й не думав, що він такий спритник!
70
Що істота слабша, то швидше й легше її викликати. Більшість магічних імперій тримають на службі певну кількість чарівників саме для того, щоб у разі потреби викликати цілі когорти бісів. Тільки в наймогутніших держав є досить можливостей, щоб створювати війська з духів вищого рівня. Найбільше таке військо зібрав фараон Тутмос III 1478 року до Христа. До нього входив легіон афритів і група вищих джинів, найвидатнішим серед яких був... Отут уже скромність заважає мені розповідати далі.