Кухар подивився на небо.
— Час іде, — провадив він. — Ось моя остання пропозиція: покажи мені, де Амулет, і я обіцяю, що в нагороду — попри будь—яке покарання, —Лавлейс візьме тебе на службу. Твій хазяїн — хай там хто він! — не стане Лавлейсові впоперек дороги. А ми з тобою, Бартімеусе, з ворогів перетворимось на партнерів. Непогана зміна, авжеж?
— Чудова, — підтвердив я.
— Або... — Фекварл згорнув руки на колінах і приготувався до рішучих дій. — Або ти помреш просто зараз, серед цих непоказних кущів у передмісті. Ти знаєш сам: тобі ніколи не щастило подолати мене. Тебе завжди рятував випадок[73]. Цього разу на таке не сподівайся.
Поки я міркував над цією вагомою заявою і про те, як мені найкраще втекти, нас перервали. Зашурхотіло листя, і щось маленьке, прослизнувши крізь гілля, підкотилося до наших ніг. Тенісний м’ячик. Ми з Фекварлом підхопились, та ховатися було вже запізно. Хтось продирався крізь кущі.
То була та сама дівчинка, що бавилася на стежці. Років їй було десь із шість. Веснянкувате личко, розпатлане волосся, завелика футболка завдовжки аж до брудних колін. Дівчатко втупилося в нас — зацікавлено й водночас стривожено.
На кілька секунд усі заціпеніли. Дівчинка дивилася на нас, ми з Фекварлом — на неї. Потім вона заговорила.
— Від вас тхне бензином, — сказала дівчинка.
Ми не відповіли. Фекварл поворухнув рукою. Я розгадав його прикрий намір.
Чому я втрутився? З чистісінького себелюбства. Фекварл на мить облишив мене, й це стало пречудовою змогою для втечі. А якщо я при цьому врятував дівчинку... це було тільки справедливо. Врешті, саме вона підкинула мені цю ідею.
Я запалив на кінчику пальця невеличку Іскру і кинув її в кухаря.
Долинув тихий звук, що скидався на сичання газового пальника, і Фекварл перетворився на жовтогарячу вогняну кулю. Коли ж він заревів — так, йому було не дуже приємно, — й незграбно закрутився, підпалюючи кущі, дівчатко з плачем кинулось навтьоки.
Ідея справді була непогана. Я вчинив так само[74].
За кілька секунд я вже був у повітрі і щодуху мчав до Гайґейта, до мого придуркуватого хазяїна.
26
Вечоріло, і нестерпний страх дедалі дужче стискав Натаніелеве серце. Хлопчина походжав кімнатою, наче леопард кліткою, й почувався так, ніби потрапив до дюжини пасток водночас. Так, двері було замкнено — фізично він не міг звідси вийти, але це було найменшою з усіх його проблем.
Саме зараз його слуга Бартімеус ув’язнений у Тауері. Його піддають усім тортурам, на які здатні чарівники високого рангу. Якщо демон справді влаштував бійку в центрі Лондона, так йому й треба. Але ж Натаніель — його хазяїн. Він відповідає за злочини свого слуги. А це означає, що скоро його так само шукатимуть.
Під тортурами кожен забуде про загрозу Нескінченного Ув’язнення. Бартімеус назве їм Натаніелеве ім’я, й сюди негайно прибуде поліція. А потім...
Тремтячи зі страху, Натаніель згадав учорашній вечір і понівеченого Шолто Пінна. Еге ж, наслідки навряд чи будуть приємні.
Навіть якщо станеться диво й Бартімеус мовчатиме, залишається Андервуд. Натаніелів наставник уже обіцяв позбутися свого учня — а може, він учинить і щось гірше. Тепер Андервуду залишається тільки розібрати поспіхом начеркані записи, щоб точно дізнатися, кого саме викликав його учень. Далі чарівник вимагатиме, щоб хлопець зізнався в усьому. Натаніель уявив, якими способами переконання може при цьому скористатися його наставник, і йому аж мороз пробіг поза шкірою.
Що ж робити? Пані Андервуд запропонувала вихід: порадила хлопцеві просто розповісти всю правду. Та від самої думки про те, що доведеться відкрити свої таємниці озлобленому й жовчному наставникові, Натаніеля занудило.
Облишивши на деякий час ці роздуми, хлопчина викликав утомленого біса і, незважаючи на його обурення, знову відрядив його стежити за Тауером. Він злякано дивився з безпечної відстані, як розгнівані орди зеленекрилих демонів кружляли над мурами, наче сарана, а потім зненацька порозліталися на всі боки.
73
Випадок або моя власна кмітливість, як я волію вважати. Мені справді якимось чином щастило уникнути безпосереднього зіткнення.