Саймон Лавлейс цокнув язиком. Біс, який ширяв у нього над головою, вмить завмер: його пика скривилася в жалюгідному виразі — чи то в гримасі, чи то в посмішці.
Андервуд старанно вдав, ніби нічого не помітив.
— Сьогодні я маю ще кілька справ, — мовив він. — Скажіть мені нарешті, чим я можу стати вам у пригоді?
Саймон Лавлейс похмуро схилив голову.
— Кілька днів тому, — пояснив він, — мене обікрали. Скориставшись моєю відсутністю, в мене викрали... одну невеличку, але вкрай потужну річ.
— Який жаль, — промовив зі співчуттям Андервуд.
— Дякую. Ця річ особливо дорога мені. Природно, що я хочу одержати її назад.
— І справді природно. Ви гадаєте, що це Спротив?
— Саме в цьому питанні я й завітав до вас, Андервуде.
Він говорив повільно, обережно, заходячи здалеку. Можливо, він навіть сподівався, що йому не доведеться висувати безпосереднього звинувачення. Чарівники завжди висловлюються обачно, бо кожне поспіхом кинуте слово — навіть за надзвичайних обставин — може призвести до біди. Старий, однак, не зрозумів натяку.
— Звичайно, ви можете сподіватись на мою підтримку, — відповів Андервуд. — Ці крадіжки — огидна річ. Деякий час тому ми дізналися про чорний ринок, на якому торгують краденими артефактами; я, скажімо, вважаю, що спротив нашій владі з’явився значною мірою завдяки цій торгівлі. Усі ми вчора бачили, до яких наслідків це може призвести, — брови старого піднялися мовби в радісному подиві. — Правду кажучи, я вражений, що їхньою жертвою стали саме ви. Досі від цього страждали — пробачте мою щирість—хіба що найслабкіші з чарівників. Є думка, що ці крадіжки коїть молодь — чи навіть діти. Я дозволю собі припустити, що ваш захист упорається з ними заввиграшки.
— Авжеж, — процідив крізь зуби Лавлейс.
— Як ви гадаєте, чи пов’язано це з нападом на Парламент?
— Зачекайте, будь ласка, — підняв руку Лавлейс. — Я маю причину підозрювати, що крад іжка моєї... гм—м... речі—справа не так званого Спротиву, а одного з моїх колег-чарівників.
Андервуд спохмурнів:
— Ви справді так гадаєте? Чому ж?
— Бо мені відомо, хто її здійснив. Такий собі Бартімеус. Джин середнього рівня, надмірного нахабства й досить обмежених розумових здібностей[75]. Нічого особливого. Його може викликати будь—який півголовок, звичайно, з чарівників, а не з простолюду.
— Але ж водночас, — спокійно заперечив Андервуд, — цей Бартімеус спромігся викрасти вашу річ[76].
— Він напартолив! Дозволив, щоб його впізнали! — Лавлейс ледве—ледве зберігав самовладання. — Проте ваша правда... Йому пощастило втекти.
— А щодо того, хто його викликав...
Лавлейсові окуляри блиснули.
— Саме тому я й тут. Артуре. Щоб побачитися з вами.
Запанувала мовчанка. Андервудів мозок силкувався второпати. який між усім цим зв’язок. Аж нарешті це йому вдалося. Обличчям старого промайнула ціла вервечка почуттів, та він хутко опанував себе і прибрав бундючний, незворушний вираз. У кімнаті війнуло холодом.
— Пробачте, — неприродно спокійно промовив Андервуд. — Що ви сказали?
Саймон Лавлейс посунувся вперед, ухопившись за краєчок обіднього стола. Його чудові нігті аж вигравали блискітками.
— Артуре, — пояснив він. — Бартімеус останнім часом поводився аж надто зухвало. Лише цього ранку його ув’язнили в Лондонському Тауері за напад на крамницю Пінна, що на Пікаділлі.
Андервуд аж відсахнувся з подиву.
— Це той самий джин?! Як ви... як ви про це довідались? Вони ж не могли дізнатись його ім’я! І він... він сьогодні ж утік!
— Саме так, — підтвердив без жодних пояснень Лавлейс. — Після його втечі мої агенти... гм-м... натрапили на його слід. Пройшли ним через увесь Лондон, і врешті цей слід привів сюди[77].
Андервуд приголомшено труснув головою:
— Сюди?! Ви брешете!
— Менш ніж десять хвилин тому він хмаркою просочився крізь ваш димар. Невже ви здивовані тим, що я тут-таки завітав до вас, аби забрати назад свою річ? І тепер, коли я тут... — Лавлейс ворухнув головою, ніби зачув якісь чарівні пахощі. — Я впізнаю її ауру. Вона десь поруч.
— Але ж...
— Мені й на думку не спало б, що це ви, Артуре. Ні, навряд чи я гадав би, що вас приваблюють мої скарби. Я просто вважав, що вам бракуватиме вміння викрасти їх.
Старий роззявив рота, наче рибка, яку витягли з акваріума. й промугикав щось невиразне. Лавлейсів біс на мить скривив пику, а потім знову закляк. Його хазяїн постукав пальцем по столу:
— Я міг би вдертися до вас силоміць, Артуре. І мав би цілковите право зробити так. Tа я волію вирішити цю справу без шарварку. До того ж — як ви й самі, сподіваюся, розумієте, — ця моя річ... одне слово, ситуація тут дражлива. Ні вам, ні мені не хотілося б, аби хтось провідав, що ця річ тут. Авжеж? Отже... якщо ви негайно повернете її мені, я певен, що ми домовимось про все. — він випростався й поправив манжету. — Я чекаю.
75
Цієї миті істота з гострим слухом могла б почути, як шалено затріпотіло павутиння в кутку. На щастя, біс був саме заклопотаний — намагався залякати Андервуда, дуже повільно змінюючи вираз своєї пики, — й нічого не почув.
76
Зненацька я відчув приплив теплих почуттів до цього старого бовдура. Проте ненадовго — саме настільки, щоб про це взагалі годилося згадати.
77
Отакої! Здається, Лавлейс підозрював, що я можу втекти від Фекварла. Він, напевно, поставив своїх шпигунів стежити за Тауером, і ті йшли за нами відтоді, як ми звідти втекли. Я привів їх прямісінько до Амулета за найкоротший час. Оце то прикра річ.