Якби старий до ладу зрозумів хоч одне Лавлейсове слово, він міг би врятуватися. Якби він згадав, що накоїв його учень, і зіставив очевидне — все обійшлося б[78]. Та спантеличений Андервуд не розумів нічого — крім звинувачень у тому, чого він не робив, — і роздратовано підскочив з крісла.
— Зухвалий вискочко! — крикнув він. — Як ти смієш казати, ніби я — злодій?! Я не брав твоєї речі і нічого про неї не знаю й знати не хочу! Я не такий підлабузник і блюдолиз, як ти! Я не пхаюся до влади, як свиня до корита! А якби пхався, то не переймався б тим, аби щось у тебе вкрасти. Всі знають, що твоя зірка вже спадає за обрій! Ти не вартий того, щоб тобі шкодили. Твої агенти схибили чи радше збрехали. Бартімеуса тут немає! Я нічого не знаю про його витівки. І твого мотлоху в моєму домі теж нема!
Поки він говорив це, обличчя Саймона Лавлейса ніби поринало в темряву, хоч на скельцях окулярів досі вигравали ясні блискітки. Молодик поволі хитнув головою.
— Не вдавайте дурника. Артуре, — промовив він. — Мої агенти не брешуть мені. Цс могутні істоти, цілком покірні Моїй волі.
Старий з викликом настовбурчив бороду:
— Геть із мого дому.
Саймон Лавлейс провадив:
— Навряд чи варто нагадувати про те, які в мене можливості. Якщо ви вгамуєтесь і розмовлятимете спокійно, ми обійдемося без непотрібних сцен.
— Мені нема про що розмовляти з тобою. Всі твої звинувачення — брехня!
— Ну, коли вже так...
Саймон Лавлейс ляснув пальцями. Його біс зіскочив на обідній стіл з червоного дерева і, кривляючись, напружився. Кінчик його хвоста збільшився і врешті перетворився на зазублені вила. Біс замислено крутнув хвостом: вила увійшли в поліровану дошку, наче ніж у масло, й простромили її наскрізь. Біс весело помчав столом, тягнучи хвоста за собою і розтинаючи дошку навпіл. Андервуд вибалушив очі. Лавлейс посміхнувся:
— Що, Артуре? Сімейна коштовність? Так я й думав...
Біс уже добіг до протилежного кінця стола, коли в двері зненацька постукали. Чарівники озирнулися. Біс зупинився. Увійшла пані Андервуд із тацею.
— Ось і чай! — сказала вона. — 3 пісочним печивом. Артур дуже любить його, пане Лавлейсе. Я поставлю тацю, гаразд?
Чарівники й біс мовчки дивилися, як господиня наближається до столу. Вона обережно поставила важку тацю між тріщиною, що розколола дошку, й тим краєм, біля якого стояв Андервуд. У тяжкій мовчанці пані Андервуд переставила з таці на стіл великого порцелянового чайника (невидимому бісові довелося трохи позадкувати), дві чашки, дві тарілки, кошичка з печивом і срібні ложечки з найкращого її набору. Край стола помітно нахилився під вагою посуду й тихенько затріщав.
Пані Андервуд забрала тацю і всміхнулася до гостя.
— Призволяйтеся. пане Лавлейсе. Ви такий худорлявий, що вам не завадить трохи поповнішати.
Під її пильним поглядом Лавлейс узяв з кошичка коржик. Стіл хитнувся. Молодик відповів господині кволою усмішкою.
— От і чудово. Якщо захочете ще чаю, покличте мене.
Забравши тацю, пані Андервуд хутко рушила до дверей. Обидва чарівники дивились їй услід.
Двері зачинилися.
Чарівники й біс водночас обернулись назад до столу.
Останній уцілілий шматок дерева, що з’єднував дві половини дошки, гучно розколовся. Цілий край стола — з чайником, чашками, тарілками, кошичком на печиво та срібними ложечками — осів аж до підлоги. Біс пурхнув у повітря і майнув на камінну полицю, за букет із засушених квітів.
На мить запанувала тиша.
Саймон Лавлейс пожбурив коржика до купи на підлозі.
— Те, що сталося зі столом, я можу зробити і з твоєю довбешкою, Артуре, — сказав він.
Артур Андервуд позирнув на нього, а тоді промовив здушеним, ніби віддаленим, голосом:
—То був мій найкращий чайник.
І тричі пронизливо свиснув. Пролунав клич у відповідь — низький, гучний, — і з-під кахлів, якими було викладено підлогу перед каміном, з’явився дужий синьопикий гоблін. Андервуд змахнув рукою і свиснув ще раз. Гоблін стрибнув, розвертаючись у повітрі. Він кинувся на Лавлейсового біса, який ховався за букетом, схопив його своїми лабетами без пальців і заходився душити, не звертаючи жодної уваги на зазублений хвіст, що хлистав його по ногах. Біс затремтів і почав розтоплюватись, наче віск. За мить він перетворився на сплющену жовтаву кулю, що поглинула й хвіст, і все інше. Гоблін міцно стиснув кулю, підкинув її, спіймав роззявленою пащею й ковтнув.
78
Він міг би показати Амулет, узгодити умови, і Лавлейс пішов би собі задоволений. Звичайно, після того, як Андервуд дізнався про Лавлейсові злочини, той спробував би прикандичити старого якнайшвидше. Та після торгу Андер— вуду, можливо, вистачило б часу поголити бороду, нап'ясти квітчасту сорочку й податися до якихось теплих країв, щоб урятуватися.