Ми рушили сходами вгору. Мені довелося неабияк напружитись під вагою свого хазяїна: хлопчисько, здається, не міг ступити й кроку.
— Нагору!— гаркнув я. — Цей будинок однієї висоти з сусідніми. Спробуймо втекти дахами.
— Мій наставник... — пробурмотів він.
— Мертвий, — обірвав я. — Його ковтнули живцем.
Я намагався відповідати якнайкоротше.
— А пані Андервуд...
— Там само, де й чоловік. Ти вже нічим не допоможеш їй.
І тоді — хочете вірте, хочете ні — цей дурник заходився гамселити мене своїми дитячими кулачками.
— Ні! — скрикнув він. — Це я винен! Я мушу знайти її!..
Він крутився, наче вугор, і вивертався з моїх рук. Ще одна мить — і він перевалиться через перила, прямісінько Джаборові в лабети! Я добірно вилаявся[82], вхопив хлопця за вухо й потяг за собою:
— Ану, не борсайся! Мало тобі на сьогодні дурниць?
— Пані Андервуд...
— Не хотіла б, щоб ти теж помер! — наважився я сказати[83]. — Так, ти винен, але... не картай себе. Живі повинні жити... гм—м... ну, й таке інше.
Це було все, на що я спромігся[84].
Не знаю, чи подіяли на нього ці мудрі слова, проте хлопчисько заспокоївся. Я знову вхопив його за шию й поволік за собою. Сам я наполовину біг, наполовину летів — так швидко, як дозволяв мені додатковий тягар. Діставшись до третього поверху, ми рушили далі — на горище. А сходи внизу вже тріщали під Джаборовими ногами.
Тим часом мій хазяїн уже оговтався й міг пересуватися майже самостійно. Таким чином ми — ніби учасники якихось перегонів триногих істот, що останніми, під поблажливі оплески, досягають фінішу, — добігли до мансарди живими. Це, правду кажучи, вже було певним досягненням.
— До вікна! — наказав я. — Нам треба вибратись на дах!
Я штовхнув Натаніеля в потрібному напрямі й відчинив вікно. До кімнати увірвалося холодне повітря. Вилетівши з горища, я вмостився на даху та простяг хлопцеві руку:
— Вилазь мерщій!
Та клятий хлопчисько, на превеликий мій подив, забарився. Він поплентався в куток кімнати, нахилився і щось підібрав. То було його магічне дзеркало. Ти диви! Його наздоганяє смерть із шакалячою головою, а він марнує час на дрібниці! Лише після цього він поволі підійшов до вікна. Обличчя його досі було збайдужіле, ніби застигле.
Джабор має одну чудову рису — він неповороткий. На те, щоб подолати викрутаси сходів, йому знадобилося кілька хвилин. Якби на його місці був Фекварл, він би випередив нас і зачинив, а може, навіть і замурував вікно. Та мій хазяїн досі ледве плентався, мов сновида, і на той момент, коли на сходах нарешті з’явився Джабор — від нього на всі боки летіли іскри, підпалюючи все довкола, — хлопець тільки-но встиг підійти до мене на відстань витягнутої руки. Джабор помітив його й ступив уперед.
І вдарився довбешкою об низький одвірок.
Це подарувало мені таку потрібну мить. Я майнув у вікно сторч головою — вчепившись, наче мавпа, ногами за дах, — схопив хлопчину за руку й шарпонувся назад. Ми впали на черепицю, і тут-таки з вікна вибухнув згусток полум’я. Будинок здригнувся.
Якби не я, хлопчисько так і пролежав би цілу ніч на даху. Він отетерів. Мабуть, його вперше всерйоз намагалися вбити. Я ж, навпаки, мав умовні рефлекси, породжені тривалою практикою. За секунду я знову підскочив, підхопив свого хазяїна й помчав дахом, міцно чіпляючись кігтями за черепицю.
Діставшись до найближчого димаря, я закинув хлопчину за нього і озирнувся. Полум’я робило свою справу: черепиця відскакувала від своїх місць, і крізь щілини визирали язички вогню. Десь нижче було чути, як ламаються сволоки.
У вікні щось промайнуло. Я сховався за виступом даху і швидко перемінив вигляд: величезний чорний птах залопотів крилами. Джабор озирнувся. Я пурхнув за димар і обережно роздивився на всі боки.
Інших Лавлейсових рабів — джинів чи куль—шпигунів — довкола помітно не було. Мабуть, тепер, коли Амулет повернувся до Лавлейса, чарівник вирішив, що достатньо буде й самого Джабора.
Усі будинки на вулиці мали однакову висоту, й тому перед нами відкривалася чудова дорога до втечі. Ліворуч дахи тяглися темним прискалком над ліхтарями, що заливали вулицю світлом. Праворуч під ними розкинулися густі садки, повні розложистих кущів та дерев. Одне з найвищих дерев росло майже впритул до будинку. Це дещо обіцяло.
Але хлопчисько досі був кволий. Даремно було сподіватися, що під час утечі він пожвавішає. Ми й п’яти метрів не подолали, коли Джабор дістав нас Вибухом.
84
Психологія не належить до моїх талантів. Я й гадки не маю, якими мотивами керується більшість людей, проте мене це й не цікавить. Із чарівниками простіше: їх можна поділити на три різновиди — залежно від того, що ними керує: гордощі, жадоба чи божевілля. Андервуд, скажімо, належав до останнього різновиду, судячи з того, що я встиг про нього дізнатися. Лавлейс — від нього аж за милю тхне гордощами. Хлопчисько теж належить до цього різновиду, та він іще надто молодий і недосвідчений. Звідси й цей недолугий вибух співчуття до інших.