Я наважився визирнути з укриття. Джабор наближався, схиливши голову й нюхаючи наші сліди. Зараз він знайде нашу схованку й перетворить цей димар на хмаринку пари. Час скористатись якимось надійнішим планом.
Не маючи жодного такого плану, я заходився імпровізувати.
Залишивши хлопця лежати, я в подобі химери знявся над димарем. Джабор побачив мене. Коли він вистрілив, я згорнув на мить крила і рвучко знизився. Закляття пролетіло над моєю головою, спустилося вниз на вулицю і там вибухнуло, не завдавши ніякої шкоди[85]. Я знову змахнув крилами й підлетів вище. Під Джаборовими ногами танцювало полум’я: то горіли сволоки, що підтримували дах. Черепиця тріскалася.
Я примирливо підняв лапу.
— Може, домовимось? Може, твій хазяїн хоче дістати хлопця живим?
Джабор ніколи не любив балачок: ще один його Вибух мало не скінчив нашу бесіду назавжди. На щастя, він промахнувся. Я закружляв довкола Джабора, силкуючись утримувати його на одному місці. Щоразу, коли він жбурляв у мене Вибухом, ця частина даху хиталася раз по раз дужче. Мені вже бракувало сили, й було дедалі важче ухилятися. Врешті один такий Вибух обпік мені крило, і я впав на черепицю.
Джабор рушив до мене.
Я підняв руку й вистрілив у відповідь. Постріл був слабкий і пройшов надто низько, щоб зачепити Джабора. Він влучив у черепицю, прямісінько джинові під ноги. Джабор навіть не потурбувався відступити. Натомість він переможно зареготав...
... і його регіт обірвався, коли завалилась велика частина даху. Головний сволок, що проходив уздовж усієї будівлі, переломився. Крокви попадали; бруски, черепиця й тиньк посипалися вниз, у вогняне пекло, на яке перетворився будинок, і потягли за собою Джабора. Падати йому, вочевидь, довелося довго — крізь чотири охоплені вогнем поверхи аж у підвал. Більша частина будинку обвалилася згори.
У проломі заревіло полум’я. Мені — я саме вхопився за край димаря й перекинув своє тіло через нього — цей рев здавався гучними оплесками.
Хлопчина скорчився за димарем. Невидющими очима він дивився в темряву.
— Я виграв кілька хвилин, — повідомив я, — та часу все одно обмаль. Ну ж бо, ворушися!
Чи подіяв на нього мій дружній тон, чи щось інше — цього вже не знаю, але хлопчисько відразу підхопився. А потім зашкутильгав дахом зі швидкістю розбудженого мерця. Йому знадобився б, напевно, тиждень, щоб дістатися до дерев. Його спіймав би навіть стариган, сліпий на обидва ока, не те що розлючений джин. Я озирнувся. Гонитви поки що видно не було, лише полум’я стугоніло в проломі. Не марнуючи ані миті, я зібрав увесь залишок сил і підхопив хлопця на плече, а тоді щодуху помчав дахом.
Десь через чотири будинки ми дісталися до дерева — високої ялини. До найближчих її гілок було менше ніж п’ять метрів — цілком можна доскочити. Та спершу я мусив перепочити. Скинувши хлопця на черепицю, я знов озирнувся. Нікого й нічого. Джаборові, мабуть, вистачає власного клопоту. Я уявив, як він силкується вибратися з розжареного льоху, заваленого тоннами охоплених вогнем руїн...
Аж тут у полум’ї щось заворушилося. Пора було тікати.
Я не дав хлопчині нагоди для паніки. Просто схопив його і стрибнув. Поки ми летіли — від вогню все довкола стало жовтогарячим — хлопець навіть не зойкнув. Я гарячково лопотів крильми і таки зумів досить довго протриматись у повітрі. А потім ми врізалися в крону ялини. Гілля хльоскало й лупило нас зусібіч.
Учепившись у стовбур, я зупинив наше падіння. Хлопчина вхопився за гілку. Я озирнувся на будинок — крізь вогонь до нас поволі наближалася чорна постать.
Я поставив хлопця на ноги.
— А тепер мовчи! — прошепотів я. — І не висувайся з-під дерев.
І ми, крадучись, рушили вологим темним садком. А вулицю вже заповнили сирени пожежних машин. Тріскотіли сволоки — догоряв будинок наставника мого хазяїна.
31
Небо за розбитою шибкою розвиднілося. Упертий нудний дощ нарешті вщух. Натаніель чхнув.
Лондон прокидався. Дорога внизу поволі оживала: похмурі червоні автобуси, гаркаючи моторами, везли до центру міста перших простолюдинів; нечисленні автомобілі пронизливо сигналили, коли хтось намагався перебігти їм дорогу; з’явилися й велосипеди — їхні господарі сутулились, ховаючи лиця в коміри, й завзято крутили педалі.
Почали відчинятися крамниці по той бік вулиці. Крамарі з гуркотом піднімали металеві жалюзі, доводили до ладу вітрини: різник кинув на емальовану тацю рожеві шматки м’яса, тютюнник вивісив над прилавком кілька часописів. З пекарні, де ще кілька годин тому затопили печі, повіяло теплим хлібом та свіжими пампушками. Натаніель, голодний і змерзлий, відчував цей аромат навіть крізь вікно.