З Бекомберґи є лише одна фотографія, я знайшла її в одному з альбомів Лоне. У мене на голові капелюшок, на шиї висить те старе потерте боа з лисячого хутра. Фотографував нас, мабуть, Едвард під час одного з нечастих візитів Лоне до Бекомберґи, на фотокартку якимось дивом заблукав білий метелик і завмер, так і сидить, навіки закам’янівши біля моєї коси, і якщо мигцем дивитися на фото, можна подумати, що у моєму волоссі зав’язаний бант. Стільки метеликів водилося в той час, стільки птахів, вони були скрізь. На фотографії ми стоїмо, трохи відсторонившись одне від одного, ніби не усвідомлюємо присутності інших на фото або ніби саме збираємося розійтися. Позаду нас — пошматовані хмари, що відбиваються у вікні. Лоне збирається вийти з зображення, їй ніколи не подобалося бути спійманою на фотографіях. Я ж нахилилася підібрати щось із землі і завбачливо притримую рукою капелюшок, аби він не впав. На фотокартці лише Їм залишається спокійним, погляд його насичено темно-синіх очей спрямований просто в камеру.
Часом мені здається, що Маріон нагадує Їма, у них подібна хода. Хитливі, блискавичні, трохи рвучкі кроки, раптова радість, яка струмує тілом, ніби подуви вітру. Того вітру, що змушує Маріона бігати світом, а Їма — завжди йти далі, ніколи ніде не затримуватися, ніколи не заспокоюватися. Маріон прийшов до мене вночі, була негода, того листопадового ранку шість років тому я сиділа в лікарні з вимащеним кров’ю згортком у руках, він був сповитий у покривальця і ганчірки з плямами крові, а в кімнаті навколо нас пахло твариною і затхлою водою. З крові світилася пара яскраво-блакитних очей, а під сіруватою шкірою стукало серце, воно виявилось трохи завеликим. Пам’ятаю, мені стало цікаво, чи всередині моєї темряви його очі сяяли так само.
Коли Їм сюди приходить, він кілька хвилин жартує з Маріоном, а тоді взагалі забуває про його присутність. Дзвінкий голос Маріона весь час лунає повз нього, наче б дитина знаходилася на недосяжній для нього частоті. Та Маріону все одно подобаються візити Їма, він дивиться на нього щасливими очима і питає, коли той прийде до нас знову.
— Не знаю, — відповідає Їм, — можливо, я більше ніколи не повернуся.
— Чому не повернешся?
— Тому що жити — це важко, а з часом стає все важче. Ти щасливий, бо не знаєш, що на тебе чекає, комісаре Бельмондо.
Перш ніж я встигаю заснути, відчуваю запах горілого. Перевіряю всю квартиру, попільнички, газову плиту, старі згорілі свічки, але ніколи нічого не знаходжу, тож я навчилася все одно засинати. Щойно поринаю у несвідомість, як починають рухатися фіолетові смужки диму, разом з ніччю приходить переляк, смуга холоду поверх грудей, холодна рідина, яка тече уздовж хребта, венами, як сніг, як вуглекислий газ. Вночі я знову прокидаюся, мені здаєтся, що світ зараз зіштовхнеться з якоюсь зіркою, я прокидаюся від того, що падаю, я боюся, що будинок зараз перекинеться, боюся, що все зникне, коли я прокинуся, боюся через війни, які повільно насуваються на світ. Наша з Їмом довга ніч розгортається піді мною, ніби темне небо, і тоді я підходжу до Маріона і дивлюся на нього, він лежить у ліжку, розкинувшись, ніби маленький хрестик, з темним від поту волоссям. Я б хотіла вміти захистити його від ночі, від мого обличчя і погляду, хотіла б могти далі носити його у собі.
На деревах у Клокхуспаркен на кінчиках гілок висять великі прозорі краплі, вони розриваються, відриваючись від кори, і падають на землю, непотрібні, зруйновані. У кожній краплі — дзеркало, і в кожному дзеркалі міститься окремий світ, пацієнти, котрі ходять пляжем внизу за Санкта Марією під шум хвиль, анонімні могили на території лікарні, мертві з Палацу безумців, у яких немає рідні, вони покояться в цементних чанах, наповнених формаліном, чекаючи, коли опиняться на столі для розтинів перед студентами медицини, Їм у машині швидкої допомоги прямує мостами до Бекомберґи, і Сабіна, яка у вигорілій на сонці майці танцює, задкуючи, у приглушеному світлі шостого відділення. Від цього не боляче, просто все набуває особливої ясності, я бачу візерунок на стовбурах дерев за вікном так чітко, наче тримаю в руці збільшувальне скло.
— Їме, ти справді хотів усе залишити? — запитую. — Маю на увазі — померти. Ти справді цього хотів?
— Думаю, так. Я вважав, що мені вже нічого не залишилося.
— Але…
— Єккі, це не настільки страшно. Часом просто нічого не залишається.
— А ти не хочеш повернутися додому?
— Я вже вдома.