Оскільки князь нічого не відповів, вона підвелася й узялася руками в боки.
— Мого батька вбили.
— Він загинув у поєдинку під час суду через двобій,— сказав князь Доран.— За законом це не вважається вбивством.
— Він був вашим братом.
— Був.
— То що ви робитимете з його смертю?
Князь незграбно розвернув візка, щоб поглянути на неї. Хоча Дорану Мартелу було всього п'ятдесят два роки, на вигляд йому можна було дати значно більше. Під лляним халатом ховалося м'яке й безформне тіло, а на ноги взагалі було важко дивитися. Від подагри суглоби карикатурно набрякли й почервоніли: ліве коліно завбільшки було з яблуко, праве — з диню, а пальці на ногах перетворилися на перестиглі фіолетові виноградини: здається, торкнешся — і луснуть. Навіть від ваги покривала князь здригався від болю, але терпів без нарікань. «Мовчання — найкращий друг князя,— казав він своїй дочці, капітан сам чув.— Слова як стріли, Аріанно. Випустиш — і назад не повернеш».
— Я написав лорду Тайвіну...
— Написали? Якби ви бодай наполовину були таким, як мій батько...
— Я не твій батько.
— Це я добре знаю,— озвалася Обара голосом, хрипким від презирства.
— Ти б хотіла, щоб я пішов на них війною.
— На це я і не сподіваюся. Але вам не доведеться навіть з візка вставати. Дозвольте мені помститися за батька. У вас у княжому коридорі стоїть військо. Друге — в лорда Айронвуда на кістяній дорозі. Одне дайте мені, а друге — Нім. Нехай вона їде на королівський гостинець, а я витягну лордів Прикордоння з їхніх замків і переконаю виступити на Старгород.
— І скільки ти сподіваєшся утримувати Старгород?
— Досить буде просто його сплюндрувати. Багатство Високої Вежі...
— То це золота ти жадаєш?
— Я жадаю крові.
— Лорд Тайвін сам пришле нам голову Гори-на-коні.
— А хто пришле нам голову лорда Тайвіна? Гора завжди був його песиком.
Князь махнув на водойми.
— Обаро, поглянь на дітей, будь така ласкава.
— Не буду я така ласкава. Ласкава я стану, коли проштрикну списом живіт лорду Тайвіну. І змушу його співати «У Кастемері дощ», а сама в цей час копирсатимусь у його нутрощах у пошуках золота.
— Поглянь,— повторив князь,— я наказую.
Деякі зі старших дітей вляглися долілиць на гладенький рожевий мармур, засмагаючи на сонці. Інші в морі плавали у човні. Трійко будували з піску замок з високим шпилем, що нагадував Списовежу Старого Палацу. Зо два десятки зібралися у заводі подивитися битву: менші діти, сидячи на плечах старших, штовхалися на мілині, де вода доходила до пояса, і силкувалися скинути одне одного у воду. Щоразу як пара падала, водночас із хлюпанням вибухав гучний регіт. Брунатна як горіх дівчинка стягнула білявого хлопця з братових плечей, і він сторчголов полетів у заводь.
— Колись у таку саму гру грався твій батько, а перед ним — і я,— мовив князь.— Між нами десять років, тож я вже забув про водойми на той час, коли він доріс до гри, але я завжди спостерігав за ним, коли приїздив до мами в гості. Він уже хлопчиком був такий запеклий! Меткий, як водяна змія. Частенько я бачив, як він скидає у воду хлопчаків, більших за нього. Він нагадав мені про це того дня, коли виїздив на Королівський Причал. Присягнувся, що колись іще разок пограється, бо в іншому разі я б його не відпустив.
— Відпустив? — засміялася Обара.— Так наче ви могли його зупинити. Червоний Гад Дорнський їздив, куди йому заманеться.
— Так, правда. Хотів я чимось утішити те...
— Я прийшла не за тим, щоб мене втішали,— повним презирства голосом озвалася вона.— Того дня, коли батько прийшов по мене, мати не хотіла мене віддавати. «Це ж дівчинка,— казала вона,— та я й не певна, що вона ваша. В мене були тисячі чоловіків». А він, кинувши списа мені під ноги, зворотом долоні ляснув маму по обличчю, аж вона заплакала. «І дівчаток, і хлопчиків — нас усіх чекають свої битви,— сказав він,— але боги дають нам обрати зброю». Він спершу вказав на списа, а потім на материні сльози, і тоді я підняла списа. «Я ж казав тобі, що вона моя»,— мовив батько й забрав мене. За рік мати спилася й померла. Подейкують, перед смертю вона плакала,— Обара наблизилася до князя на візку.— Дозвольте мені скористатися списом; більшого я не прошу.
— Багато ти просиш, Обаро. Мені треба з цим переспати.
— Ви й так уже надто довго проспали.
— Може, твоя правда. Своє слово я пришлю тобі в Сонцеспис.
— Сподіваюся, це буде слово «війна»,— Обара розвернулася на закаблуках і так само сердито, як і прийшла, широким кроком пішла геть — назад у стайню по свіжого коня, в передчутті ще одного карколомного чвалу.
А мейстер Калеот залишився.
— Князю,— заговорив кругленький коротун.— Ноги болять?
Князь слабенько всміхнувся.
— А сонце пече?
— Принести вам трунок від болю?
— Ні. Хочу мати світлу голову.
Мейстер повагався.
— Князю, чи... чи це розважливо — відпускати леді Обару назад у Сонцеспис? Вона, без сумніву, підбурюватиме простолюд. Люди любили вашого брата.
— Ми всі любили,— Доран притис пальці до скронь.— Ні. Ваша правда. Мені теж слід вертатися у Сонцеспис.
Кругленький коротун знову повагався.
— Хіба це мудро?
— Немудро, але необхідно. Пошліть краще гінця до Рикассо — нехай відчинить мої покої у Вежі сонця. Повідомте моїй дочці Аріанні, що я приїду завтра.
«Моя маленька князівна». Капітан страшенно скучив за нею.
— Вас побачать,— застеріг мейстер.
Капітан зрозумів, про що це він. Два роки тому, коли вони поїхали з Сонцеспису, шукаючи миру й відлюддя у Водосаду, подагра князя Дорана ще не настільки розгулялася. В ті дні він ще здатен був сам ходити, хай і повільно, спираючись на ціпок і кривлячись із кожним кроком. Князь не хотів, щоб вороги дізналися, який він тепер слабий, а в Старому Палаці та в місті-тіні повно цікавих очей. «Очей,— подумав капітан,— а ще сходів, на які йому не видертися. На верхівку Вежі сонця він може хіба що злетіти».
— Нехай бачать. Слід трохи вспокоїти збурунені хвилі. Дорну варто нагадати, що в нього досі є князь,— він слабко посміхнувся.— Нехай старий і подагричний.
— Якщо повернетеся в Сонцеспис, доведеться влаштувати аудієнцію для королівни Мірселли,— мовив Калеот.— А з нею буде білий лицар... а ви же знаєте: він шле листи своїй королеві.
— Певно, що шле.
Білий лицар. Капітан спохмурнів. Сер Арис приїхав у Дорн, супроводжуючи свою королівну, як колись приїхав Арео Гота, супроводжуючи свою. Навіть імена у них співзвучні: Арео й Арис. Але на цьому схожість і закінчувалася. Капітан покинув Норвос із його бородатими жерцями, а сер Арис Окгарт і досі служив Залізному трону. Щоразу як князь посилав Готу в Сонцеспис, він, побачивши лицаря в довгому білому плащі, відчував таку собі зажуру. Одного дня, підозрював він, їм двом доведеться зітнутися, і того дня Окгарт загине, бо голову йому знесе капітанова барда. Провівши рукою по довгому ясеневому ратищу, Гота подумав, що день цей, можливо, вже недалечко.
— Уже вечоріє,— казав князь.— Дочекаємося ранку. Потурбуйтеся, щоб мій паланкін був готовий на зорі.
— Як накажете,— Калеот легенько вклонився. Капітан відступив, даючи йому пройти, і мейстрові кроки скоро стихнули.
— Капітане,— стиха озвався князь.
Гота, однією рукою стискаючи барду, рушив до нього. Ясень на дотик здавався гладеньким, як жіноча шкіра. Наблизившись до візка, капітан грюкнув ратищем об підлогу, щоб сповістити про свій прихід, але князь не спускав очей з дітлахів.
— У вас були брати, капітане? — запитав він.— Удома, в Норвосі, замолоду? А сестри?
— Й ті, й ті,— відповів Гота.— Двоє братів, троє сестер. Я був наймолодший.
Наймолодший небажаний син. Ще один зайвий рот, який потрібно годувати, рослявий хлопець, який їв забагато й дуже швидко виростав зі свого одягу. Не дивно, що його продали бородатим жерцям.