— Вас шукає син лорда Ґорольда,— Спарр указав на юнака в червоному плащі.— Має новини.
На вигляд хлопцеві можна було дати не більш як шістнадцять років.
— Ага, і котрий це? — поцікавився Ейрон.
— Ґормонд. Ґормонд Гудбразер, з ласки мілорда.
— Це ласки затонулого бога маємо ми всі шукати. Ти тонув, Ґормонде Гудбразер?
— На свої іменини, Мокрочубий... Батько послав мене розшукати вас і привести до нього. Хоче вас бачити.
— Ось я стою. Нехай лорд Ґорольд приходить і милується,— Ейрон узяв у Руса шкіряний бурдюк, щойно наповнений водою з моря. Витягнувши корок, жрець зробив ковток.
— Я маю доправити вас у фортецю,— наполягав юний Ґормонд, так і сидячи на коні.
«Боїться злізти, щоб чобіт не замочити».
— Мене божа робота чекає.
Ейрон Грейджой — пророк. І не терпітиме, щоб дрібні лорди командували ним, мов якимсь невільником.
— До Ґорольда прилетів птах,— мовив Спарр.
— Птах від мейстра, з Пайку,— підтвердив Ґормонд.
Чорні слова на чорних крилах.
— Круки літають і над сіллю, і над скелями. Якщо новини стосуються мене, кажіть тут.
— Наші новини призначені тільки для твоїх вух, Мокрочубий,— мовив Спарр.— Про такі справи я в присутності інших не говоритиму.
— Ці інші — мої затонулі, божі слуги, як і я. Від них я секретів не маю, так само як від бога, на березі чийого святого моря я стою.
Вершники обмінялися поглядами.
— Скажіть йому,— велів Спарр, і юнак у червоному плащі зібрався на мужності.
— Король помер,— сказав він прямо. Два коротенькі слова, та щойно він їх зронив, здригнулося море.
У Вестеросі було нині чотири королі, та Ейрону не довелося перепитувати, про якого саме йшлося. Залізними островами правив Балон Грейджой, і ніхто інший. «Король помер. Як таке може бути?» Ейрон бачив старшого брата заледве місяць тому, коли повернувся на Залізні острови після набігу на Скелясте узбережжя. За той час, що жрець був відсутній, Балонове сиве волосся майже побіліло, та й плечі згорбилися ще більше звідтоді, як відпливли довгі лодії. Але хворим король зовсім не здавався.
Ейрон Грейджой будував своє життя на двох могутніх стовпах. Але один з тих стовпів завалили два коротенькі слова. «Мені лишається хіба затонулий бог. Нехай зробить мене міцним і невтомним, як море».
— Розкажіть мені про братову смерть.
— Його світлість перетинав міст на Пайку, впав і розбився на камінні.
Кріпость Грейджоїв стояла на відокремленому мису — її фортеці й вежі збудовані були на масивних кам'яних стовпах, що стриміли з моря. Єднали Пайк мости — арочні мости з різьбленого каменю та хиткі перегони з дерев'яних дощок, скріплених конопляною линвою.
— Він у шторм упав? — запитав Ейрон.
— Так,— мовив юнак,— у шторм.
— Це бог штормів скинув його вниз,— заявив жрець. Уже тисячу тисяч років море й небо ведуть ненастанну війну. З моря прийшли залізні, з моря вони добували собі на харч рибу — добували навіть посеред зими, та шторми приносили хіба горе та смуток.— Брат мій Балон знову підніс нас, чим і викликав гнів бога штормів. Але нині він бенкетує у водяних палатах затонулого бога, а всі його забаганки виконують русалки. І нам тепер докінчувати його величну справу, бо ми лишаємося на цьому сухому й сумному падолі,— він знову закоркував бурдюк.— Я поговорю з твоїм лордом-батьком. Далеко звідси до Молоторогу?
— Шість льє. Ви можете сісти в сідло до мене.
— Один скаче швидше за двох. Дай мені свого коня, і затонулий бог благословить тебе.
— Візьми мого коня, Мокрочубий,— запропонував Стефаріон Спарр.
— Ні. Його міцніший. Коня, хлопче.
Юнак на мить завагався, але зліз і передав повіддя Мокрочубому. Ейрон поставив у стремено чорну босу ступню та стрибнув у сідло. Він не любив коней: це істоти з царини, які тільки роблять чоловіків слабшими,— але їхати верхи вимагала необхідність. Чорні слова на чорних крилах. У морі вже зароджувався шторм, Ейрон уже чув його у хвилях, а шторми приносять хіба лихо.
— Зустрінемося в Ріннєвищі під вежею лорда Мерліна,— мовив він до своїх затонулих, розвертаючи коня.
Дорога була нерівна — пагорби, ліси та скелясті ущелини, а стежина під копитами — зовсім вузька, та ще й частенько зникала зовсім. Велика Весь — це найбільший із Залізних островів, такий великий, що маєтки деяких лордів не стояли на березі священного моря. Ґорольд Гудбразер був одним з таких. Фортеця його виросла серед Самоцвітних скель, найдальше за всіх від володінь затонулого бога. Ґорольдові піддані гарували в Ґорольдових копальнях, у кам'яній темряві під землею. Були серед них такі, що ціле життя проживали й помирали, так і не побачивши солоної води. Не дивно, що люди ці — дратівливі диваки.
Дорогою Ейрон подумки повертався до своїх братів.
Дев'ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, лорда Залізних островів. Гарлон, Квентон і Донел — від першої дружини лорда Квелона, яка походила з дому Стоунтрі. Балон, Юрон, Віктаріон, Аригон і Ейрон — сини його другої дружини, з дому Сандерлі з Солескелі. За третю дружину собі Квелон узяв дівчину з царини, яка народила йому хворобливого ідіота на ім'я Робін,— про цього брата взагалі краще не згадувати. Жрець не пам'ятав ні Квентона, ні Донела, які померли ще немовлятами. Гарлона він пригадував туманно: як він сидить, сірий з обличчя й непорушний, у башті без вікон, розмовляє пошепки, і шепіт цей щодня слабне, бо сіролуска перетворює його язик і вуста на камінь. «Одного дня ми всі разом зберемося на бенкет у водяних палатах затонулого бога — всі четверо, й Аррі з нами».
Дев'ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, та тільки четверо з них дожили до повноліття. Так ведеться на цьому холодному світі, де чоловіки рибалять у морі, риються в землі й помирають, а жінки з болем народжують у кривавій постелі дітей, які довго не живуть. Ейрон був послідком серед чотирьох кракенів, Балон був первістком — сильний і сміливий хлопець, який жив лише для того, щоб повернути залізнородним стародавню славу. У десять років він Крем'яними скелями видирався до населеної привидами вежі Сліпого Лорда. У тринадцять він сидів на веслах лодії і грав у пальцеруб незгірше за інших чоловіків на островах. У п'ятнадцять він разом з Дагмером Заячою Губою заплив на Східці й ціле літо розбійничав. Тоді ж він уперше зарізав людину й узяв собі перших двох соляних дружин. У сімнадцять Балон став капітаном власного корабля. Він був саме таким, яким і має бути старший брат, але Ейрон ніколи нічого від нього не бачив, окрім презирства. «Я був слабкий і гріховодний, хіба на презирство я й заслуговував. Ліпше вже презирство від Балона Бравого, аніж любов од Юрона Воронячого Ока». І якщо роки й горе робили Балона тільки лихішим, водночас вони робили його ще запеклішим. «Народився він сином лорда й помер королем — його вбив заздрісний бог,— подумав Ейрон,— а тепер летить на нас шторм — такий шторм, якого ці острови ще не бачили».
Вже давно споночіло, заки жрець угледів на зубчастих стінах Молоторогу залізні шпичаки, які дряпали серпик місяця. Ґорольдова фортеця була незграбна й масивна, збудована з брил, що їх рубали зі скелі, яка височіла позаду. Попід мурами роззявилися, мов беззубі чорні роти, входи в печери й старезні копальні. Залізну браму Молоторогу вже зачинили на ніч. Ейрон довго стукав по ній каменюкою, поки гуркіт не збудив вартового.
Юнак, який впустив його, був копією Ґормонда, на чиєму коні приїхав Ейрон.
— Ти як називаєшся? — запитав Ейрон.
— Ґран. Батько чекає на вас.
У вогкій залі гуляли протяги і примари. Котрась із Ґорольдових дочок піднесла жерцю ріг елю. Інша помішувала слабенький вогонь, з якого диму було більше, ніж жару. Сам Ґорольд Гудбразер неголосно перемовлявся з худорлявим чоловіком у добротній сірій мантії, з ланцюгом з різних металів на шиї на посвідчення його належності до мейстрів із Цитаделі.
— Де Ґормонд? — поцікавився Ґорольд, побачивши Ейрона.
— Повертається пішки. Відішліть жінок геть, мілорде. І мейстра також.