Робін потрусила головою, хай навіть ніхто її зараз не бачив, повернула карти до коробки, лягла в ліжко, виставила будильник і вимкнула світло.
46
Де той язичник гордий припочив, Захований у тінь біля струмка: І був це він — той, що давніш гнітив Прекрасну Уну...
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
Цілу ніч Робін прокидалася від тривожних снів. Марилося, ніби вона знову задрімала за кермом, проспала та прийшла до галереї, а виставка Сатчвелла вже закінчилася. Щойно о сьомій задзвонив будильник, вона примусила себе встати, помилася, одягнулася і, щаслива залишити безликий номер, зі спакованою сумкою попрямувала до готельної їдальні, пофарбованої у задушливий брудно-зелений колір, де поснідала мюслями й кавою.
Надворі її зустрів свіжий, але хмарний день. Холодне срібне сонце ледь пробивалося з-за хмар. Поклавши сумку до «лендровера», Робін пішки рушила в бік Королівських мінеральних ванн, де в одній із зал мала відкритися виставка Сатчвелла. Ліворуч від Робін розкинувся мальовничий парк Джефсон-Ґарденз із рожевим фонтаном, який ніби зійшов з карт таро Кроулі. На його вершечку виднілося четверо резервуарів у формі пласких мушель.
...йдеться про певну слабість, про занурення в жадання...
«Ти вже сама як Талбот»,— строго сказала собі Робін. Вона пришвидшила кроки і прийшла до Королівських мінеральних ванн навіть зарано.
Будівлю щойно відчинили; від скляних дверей ішла молода жінка в чорному зі зв’язкою ключів у руках. Робін увійшла всередину й виявила, що всередині майже не лишилося слідів ампірної галереї з мінеральними ваннами: підлогу вимостили сучасними сірими кахлями, стелю підтримували металеві колони. Одне крило просторого приміщення займала кав’ярня, друге — крамниця. Галерею Робін побачила навпроти, ще за одними скляними дверима.
Галерея являла собою одне довге приміщення з цегляними стінами й дерев’яною підлогою, де тимчасово виставили твори місцевих митців. Усередині було всього троє людей: огрядна пані з сивим каре та в обручі, дрібний чоловічок з песиком на руках (Робін вирішила, що то чоловік огрядної пані) і ще одна молода жінка в чорному — мабуть, теж працівниця. Голос сивої пані гуркотів галереєю, ніби в спортзалі:
— А я казала Шоні, що «Лонг-Ітчингтону» потрібне акцентне світло! Його тут ледь видно, куток темнючий!
Робін повільно пішла галереєю, роздивляючись полотна й ескізи. На тимчасовій виставці вивісили твори п’ятьох майстрів, але роботу Пола Сатчвелла вона впізнала дуже легко: його картини повісили на чільні місця, і вони яскраво вирізнялися на тлі місцевих краєвидів, портретів блідих британців на автобусних зупинках і натюрмортів.
У сценах з грецьких міфів звивалися оголені фігури. Персефона виривалася з обіймів Аїда, який ніс її до світу мертвих; Андромеда напнула ланцюги, що ними її прикували до скелі, а з моря підносився дракон, готовий її зжерти; Леда розкинулася серед комишів, а Зевс у подобі лебедя налаштувався її запліднити.
Робін дивилася на ці картини, а в її уяві раптом спливли рядки з пісні Джоні Мітчелл: «When I first saw your gallery, I liked the one of ladies[7]...»
Однак Робін не була певна, що їй ці картини подобаються. Жіночі фігури всі були чорнокосі, з оливковою шкірою, важкими персами, повністю або частково оголені. Написано майстерно — але, на погляд Робін, якось ласолюбно. Обличчя всіх жінок виражали пустопорожню розв’язність, а ще Сатчвелл відверто тяжів до міфів, у яких ішлося про зв’язування, зґвалтування, викрадення.
— Вражає, правда? — спитав кволий чоловік сердитої авторки «Лонг-Ітчингтона», підходячи до Робін і вдивляючись у картину, на якій оголена Іо з роздмуханим волоссям і пітними персами тікала від бика з гаргантюанською ерекцією.
— Гм-м,— відповіла Робін.— Цікаво, чи він сам відвідає виставку. Пол Сатчвелл.
— Він учора казав, що зазирне,— мовив чоловік.
— Зазирне? Тобто він тут? В Англії?
— Ну так,— трохи здивувався чоловічок.— Учора він тут був, дивився, як вішали картини.
— Приїхав до родичів, наче так він казав,— утрутилася молода жінка в чорному, радіючи нагоді втекти від розмови з розлюченою мисткинею в обручі.
— А у вас немає його контактів? — спитала Робін.— Може, адреси, за якою він зупинився?
— Ні,— відповіла жінка, явно заінтригована. Місцеві художники, вочевидь, зазвичай не викликали такої цікавості.— Але якщо хочете, можете залишити своє ім’я та адресу, а коли він зайде, я скажу, що ви хотіли поспілкуватися.