Выбрать главу

— А я казала Шоні, що «Лонг-Ітчингтону» потрібне акцентне світло! Його тут ледь видно, куток темнючий!

Робін повільно пішла галереєю, роздивляючись полотна й ескізи. На тимчасовій виставці вивісили твори п’ятьох майстрів, але роботу Пола Сатчвелла вона впізнала дуже легко: його картини повісили на чільні місця, і вони яскраво вирізнялися на тлі місцевих краєвидів, портретів блідих британців на автобусних зупинках і натюрмортів.

У сценах з грецьких міфів звивалися оголені фігури. Персефона виривалася з обіймів Аїда, який ніс її до світу мертвих; Андромеда напнула ланцюги, що ними її прикували до скелі, а з моря підносився дракон, готовий її зжерти; Леда розкинулася серед комишів, а Зевс у подобі лебедя налаштувався її запліднити.

Робін дивилася на ці картини, а в її уяві раптом спливли рядки з пісні Джоні Мітчелл: «When I first saw your gallery, I liked the one of ladies[7]...»

Однак Робін не була певна, що їй ці картини подобаються. Жіночі фігури всі були чорнокосі, з оливковою шкірою, важкими персами, повністю або частково оголені. Написано майстерно — але, на погляд Робін, якось ласолюбно. Обличчя всіх жінок виражали пустопорожню розв’язність, а ще Сатчвелл відверто тяжів до міфів, у яких ішлося про зв’язування, зґвалтування, викрадення.

— Вражає, правда? — спитав кволий чоловік сердитої авторки «Лонг-Ітчингтона», підходячи до Робін і вдивляючись у картину, на якій оголена Іо з роздмуханим волоссям і пітними персами тікала від бика з гаргантюанською ерекцією.

— Гм-м,— відповіла Робін.— Цікаво, чи він сам відвідає виставку. Пол Сатчвелл.

— Він учора казав, що зазирне,— мовив чоловік.

— Зазирне? Тобто він тут? В Англії?

— Ну так,— трохи здивувався чоловічок.— Учора він тут був, дивився, як вішали картини.

— Приїхав до родичів, наче так він казав,— утрутилася молода жінка в чорному, радіючи нагоді втекти від розмови з розлюченою мисткинею в обручі.

— А у вас немає його контактів? — спитала Робін.— Може, адреси, за якою він зупинився?

— Ні,— відповіла жінка, явно заінтригована. Місцеві художники, вочевидь, зазвичай не викликали такої цікавості.— Але якщо хочете, можете залишити своє ім’я та адресу, а коли він зайде, я скажу, що ви хотіли поспілкуватися.

Тож Робін слідом за молодою жінкою вийшла у приймальню, де записала своє ім’я і номер телефону на папірці, а тоді (серце швидко калатало від радості) пішла до кав’ярні, купила капучино й сіла під довгим вікном, що дивилося на Королівські мінеральні ванни. Звідси було добре видно людей, які заходили до будівлі.

Може, повернутися до готелю і побути в Лемінгтон-Спа, поки Сатчвелл не з’явиться? А Страйк би вирішив, що варто закинути інші справи в надії на зустріч із Сатчвеллом? Він сьогодні ховає Джоан; не можна обтяжувати його цим питанням.

Цікаво, що він зараз робить? Мабуть, уже вдягнувся на службу. Робін лише тричі бувала на похороні. Коли вона ще вчилася в університеті, помер дідусь із маминого боку: вона поїхала додому на похорон і вже не повернулася. Ту подію Робін ледве пам’ятала: всі сили пішли на підтримання крихкої видимості благополуччя; згадувалося тільки дивне відчуття безтілесності під тонким шаром бадьорості, з якою вона приймала налякані розпитування родичів, які були в курсі того, що з нею сталося. Також згадувалося, що Метью тримав її за руку. Він тоді навіть пропустив важливий матч у регбі, щоб тільки прийти й бути з нею.

А ще був похорон чотири роки тому, коли вони зі Страйком відвідали кремацію убитої дівчини, розслідуючи свою першу справу про вбивство, й удвох стояли в дальній частині безликого крематорію, куди прийшло всього кілька людей. Тоді Страйк ще не взяв її на постійну роботу; Робін була просто тимчасовою секретаркою, яку він допустив до справи. Згадуючи похорон Рошель Оніфаде, Робін зрозуміла, що вже тоді її зв’язок з Метью ставав слабким. Ще не усвідомлюючи цього, вона знайшла те, чого хотіла більше, ніж бути дружиною Метью.

Допивши каву, Робін швиденько сходила до вбиральні, а тоді зазирнула до галереї — раптом Сатчвелл прийшов, поки вона не бачила? Але його там не було. На виставку прийшло трохи більше людей; найбільшу цікавість викликали картини Сачтвелла. Знову зайшовши до приміщення, Робін удала, що її цікавить старовинний фонтан у кутку, прикрашений гірляндами й левиними головами з роззявленими пащами. Колись із нього лилася цілюща вода.

За фонтаном ховалося інше приміщення, цілком відмінне від світлого сучасного простору, який лишився в Робін за спиною. Восьмикутна кімната з цегляними стінами мала дуже високу стелю і вікна з бристольськими синіми шибками. Робін увійшла: колись, мабуть, тут розміщувалися турецькі лазні, але загалом приміщення було схоже на маленький храм. У найвищій точці склепінчастої стелі була баня, прикрашена восьмикутною скляною зіркою, з центру якої звисав світильник.

— Приємно бачити язичницькі мотиви, га?

У голосі чулася сором’язлива кокнійська вимова й ледь помітний грецький акцент. Робін розвернулася і побачила просто в центрі лазні літнього чоловіка в джинсах і джинсовій сорочці. Його ліве око затуляла хірургічна пов’язка, разюче біла на теракотовій шкірі. На зсутулені плечі спадало тонке біле волосся; розстебнуті ґудзики сорочки відкривали білу шерсть на грудях, на зморшкуватій шиї висів срібний ланцюжок, пальці прикрашали срібні персні з бірюзою.

— ІДе ти — та панянка, яка хотіла зі мною поговорити? — спитав Пол Сатчвелл, усміхаючись; зуби він мав жовто-брунатні.

— Так,— відповіла Робін.— Це я. Робін Еллакотт,— додала вона, простягаючи руку.

Здорове око Сатчвелла окинуло її обличчя й фігуру неприховано зацікавленим поглядом. Потиснувши її руку, він якусь мить не відпускав. Робін продовжувала усміхатися, забираючи руку й дістаючи з сумки візитівку, яку дала Сатчвеллу.

— Приватний детектив? — перепитав Сатчвелл, одним оком дивлячись на картку, і його усмішка згасла.— Шо за чортівня?

Робін пояснила.

— Марго? — шоковано спитав Сатчвелл.— Ісусе Христе, то ж було... сорок років тому?

— Майже,— кивнула Робін, відступаючи вбік, бо якісь туристи теж хотіли оглянути лазні та прочитати їх історію на стіні.— Я приїхала з Лондона, сподіваючись поговорити з вами про неї. Якщо ви зможете щось про неї згадати, це буде дуже важливо для її рідних.

— Ελα ρε[8], та шо я згадаю, коли стільки років минуло? — відповів Сатчвелл.

Але Робін була певна, що він погодиться. Вона виявила, що загалом люди хочуть дізнатися, скільки тобі вже відомо, нащо ти їх шукаєш і чи є в них причини хвилюватися. А іноді людям просто кортить поговорити, бо вони почуваються самотніми й непотрібними, а коли хтось уважно слухає — це лестить. А іноді, як-от тепер (так, він був старий, але єдине око, блакитне й холодне, металося між фігурою та обличчям Робін), чоловік хотів побути в товаристві молодої жінки, яку вважав привабливою.

— Ну гаразд,— повільно промовив Сатчвелл.— Не знаю, що я там можу розповісти, але я голодний. Дозволь пригостити тебе обідом.

— Це буде чудово, але дозвольте мені пригостити вас,— усміхнулася Робін.— Це ж ви мені робите послугу.

47

...страху не знаючи, священний Бик

Золоторогий, вквітчаний стоїть...

І ось — удар смертельний водномить

Його перекидає...

А войовниця сліз над ним не ллє,

А зразу вирушає уперед...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Сатчвелл попрощався з кураторкою галереї, потиснувши її долоні обома руками й пообіцявши зазирнути серед тижня. Він навіть сердечно попрощався з незадоволеною авторкою «Лонг-Ітчингтона», яка сердито зиркнула йому в спину.

— Провінційні галереї,— пирхнув Сатчвелл, коли вони з Робін вийшли з Королівських мінеральних ванн.— Але ж дивний вигляд мають мої штуки поруч з листівками тої старої ворони, га? І щось таки є в тому, щоб виставлятися в рідному містечку. Я тут не був, прости Господи, років п’ятдесят. Машину маєш? Добре. Виїдемо звідси й одразу до Ворика. Тут недалеко.

вернуться

7

3 твоїх картин мені сподобались жінки, коли я вперше їх побачила (англ)

вернуться

8

Та ну! (Грецьк.)