— А Марго могли бачити в пабі в той вечір, коли ви грали?
Сатчвелл довго жував, а тоді відповів:
— Я про таке не знаю.
— А ота дерев’яна вікінзька статуетка, що ви їй подарували,— почала Робін, не зводячи з нього уважних очей,— на якій ще було написано «Брунгільда»...
— Ота, шо в неї на робочому столі стояла? — перепитав Сатчвелл. Робін здалося, що питання потішило його самолюбство.— Так, я їй таку дарував, коли ми ще зустрічалися.
Робін не знала, чи це правда. Марго й Сатчвелл так буремно розставалися, він замкнув її у квартирі й не пускав на роботу, ударив її, вона вийшла заміж за іншого,— невже після того всього Марго зберегла б таку дрібничку... дурничку? Хіба таємні жарти та приватні прізвиська не вмирають і не зогнивають після болючого розставання, хіба спогади про них не стають чи не гіршими за пам’ять про скандали й образи? Дізнавшись про зраду Метью, Робін віддала більшість його подарунків на благодійність — і плюшевого слона, якого він її подарував на їхній перший Валентинів день, і скриньку для прикрас, яку він їй вручив на її двадцять перший день народження. Однак Робін бачила, що Сатчвелл не відмовиться від цієї версії, тож перейшла до наступного питання в своєму записнику.
— На Клеркенвелл-роуд була друкарня, з якою ви, здається, співпрацювали.
— Повтори,— насупився Сатчвелл.— Друкарня?
— Школярка Аманда Байт стверджувала, що бачила Марго у вікні цієї друкарні в той вечір, коли...
— Правда? — спитав Сатчвелл.— Я зроду не працював з жодними друкарнями. Де ти таке взяла?
— У вісімдесяті вийшла книжка про зникнення Марго...
— Правда? Оце я проґавив.
— ...і там писали, що ця друкарня випускала флаєри для клубу, де ви розписували стіни.
— Здуріти! — Сатчвелла це й розсмішило, і роздратувало.— Хіба це співпраця? Це навіть і не збіг. Я ні про яку таку друкарню зроду не чув.
Робін записала це й перейшла до іншого питання.
— Якої ви думки про Білла Талбота?
— Про кого?
— Це був детектив у справі про зникнення Марго. Перший,— уточнила Робін.
— А, так,— кивнув Сатчвелл.— Дивний тип. Коли я потім почув, що в нього стався нервовий зрив чи що, то не здивувався. Все питав мене, шо я робив у якісь дати, які були там ні до чого. Потім до мене дійшло, шо хлоп мене має за кандидата на Ессекського Різника. Хотів знати точний час мого народження, ото б я тільки знав на біса...
— Він складав ваш натальний гороскоп,— відповіла Робін і розповіла про Талботове захоплення астрологією.
— Δεν το πιστενω[9]!— аж розсердився Сатчвелл.— Астрологія? Навіть не смішно. Скільки те чудо займалося справою Марго — довго?..
— Півроку,— відповіла Робін.
— Ісусе Христе,— вигукнув Сатчвелл і так насупився, що аж пішов зморшками прозорий пластир, на якому трималася його пов’язка на оці.
— Наскільки я розумію, його оточення просто не розуміло, наскільки Талбот хворий, поки це не стало зовсім очевидно,— мовила Робін і дістала з сумки кілька аркушів паперу з наклейками: ксерокопії свідчень, які Сатчвелл давав Талботові й Лосонові.
— А це що таке? — різко спитав він.
— Ваші свідчення поліції,— відповіла Робін.
— Що то там... якісь зірки, чи що? По всьому аркушу...
— Це пентаграми,— пояснила Робін.— Це свідчення, які ви давали Талботові... Стандартна процедура,— пояснила вона, бо Сатчвелл насторожився.— Ми так робили з усіма, кого допитувала поліція. Я знаю, що свого часу ваші свідчення неодноразово перевірили, але чи можемо ми ще раз усе повторити? Раптом ви згадаєте щось.
Сприйнявши його мовчання за знак згоди, вона провадила:
— У другій половині дня одинадцятого жовтня ви були в студії самі, але о п’ятій прийняли дзвінок від містера... Гендрикса?
— Так, від Гендрикса,— кивнув Сатчвелл.— Він тоді був моїм агентом.
— О шостій тридцять ви зайшли повечеряти до кав’ярні неподалік, де поговорили з касиркою, і вона це запам’ятала. Тоді повернулися додому, перевдягнулися й о восьмій зустрілися з друзями в барі «Джон Блоґз». Троє друзів, з якими ви випивали, всі підтвердили це. Вам більше немає чого додати?
— Ні,— відповів Сатчвелл, і Робін відзначила тінь полегшення.— Наче все правильно.
— А хтось із тих друзів був знайомий з Роєм Фіппсом? — ніби між іншим спитала Робін.
— Hi,— без усмішки відповів Сатчвелл, а тоді змінив тему та спитав: — А доньці Марго, мабуть, уже скоро сорок років, га?
— Торік виповнилося,— відповіла Робін.
— Еλα[10],— похитав головою Сатчвелл.— Час так швидко...
Темна, мов червоне дерево, рука, зморшкувата, прикрашена важкими перснями зі срібла й бірюзи, намалювала в повітрі плавний рух — ніби летить паперовий літачок.
— ...і от приходить день, ти старий і навіть не помітив, як це сталося.
— Ви давно переїхали за кордон?
— Я спершу не думав про переїзд. Наприкінці сімдесят п’ятого вирушив собі в подорож,— відповів Сатчвелл. Він уже майже доїв свій стейк.
— А чому саме тоді...
— Я вже якийсь час думав про подорожі,— сказав Сатчвелл.— Та коли Крід убив Марго... то була якась жахлива чортівня, шок... не знаю, я подумав, шо треба змінити пейзаж.
— Отже, ви думаєте, що сталося саме це? Що її убив Крід?
Сатчвелл поклав у рот останній шматочок стейку, прожував, проковтнув і лише тоді відповів:
— Так. Звісно, спершу я сподівався, шо вона просто втекла від чоловіка й десь заховалася. Але її все не знаходили й не знаходили... так, усі вважали, що це був Ессекський Різник, навіть полісмени. Не тільки перший, псих, а й другий, який узяв справу після нього.
— Лосон,— підказала Робін.
Сатчвелл знизав плечами, показуючи, що ім’я детектива не має значення, а тоді спитав:
— А Кріда допитуватимете?
— Сподіваюся.
— І чого б це він аж тепер сказав правду?
— Він любить увагу,— відповіла Робін.— Може, зрадіє нагоді засвітитися в пресі. Отже, зникнення Марго вас шокувало?
— Очевидно,— сказав Сатчвелл, торкаючись язиком зубів.— Я саме зустрів її знову і... не вдаватиму, що тоді досі був у неї закоханий абощо, але... от тебе колись допитувала поліція? — спитав він дещо агресивно.
— Так,— відповіла Робін.— Кілька разів. Щоразу стрес і залякування.
— Тоді ти розумієш,— кивнув Сатчвелл, пом’якшений.
— Чому ви обрали саме Грецію?
— Та я не обирав. Успадкував трохи грошей від бабусі, подумав, шо треба зробити перерву, подивитися Європу, малювати... Я проїхав Францію та Італію і в сімдесят шостому прибув на Кос. Працював там у барі, як мав вільний час — малював. Продав туристам чимало картин. Познайомився з першою дружиною... і лишився,— закінчив Сатчвелл, знизавши плечами.
— Хотіла спитати у вас ще дещо,— сказала Робін, прибираючи ксерокопії свідчень під інші папери.— Ми дізналися, що Марго, можливо, бачили за тиждень після зникнення. Поліції про це не повідомляли.
— Правда? — зацікавився Сатчвелл.— Де?
— У Лемінгтон-Спа,— відповіла Робін,— на цвинтарі при церкві Всіх Святих.
Густі білі брови Сатчвелла поповзли вгору, натягнувши прозорі пластирі на пов’язці.
— У церкві Всіх Святих? — був щиро вражений він.
— Вона роздивлялася могили. Казали, що пофарбувала волосся в чорний колір.
— Хто таке бачив?
— Чоловік, який проїжджав через містечко на мотоциклі. За два роки він розповів про це медсестрі з клініки Святого Івана.
— Медсестрі розповів?
Сатчвелл висунув уперед щелепу.
— Що ще тобі розповіла медсестра? — спитав він, уважно роздивляючись обличчя Робін. Сатчвелл несподівано й сильно розсердився.
— То ви знаєте Дженіс? — спитала Робін, не розуміючи, що це з ним.
— Це так її звати? — спитав Сатчвелл.— Бо я не пам’ятаю.
— Ви її знаєте?
Сатчвелл поклав у рот трохи картоплі. Робін бачила, що він вирішує, що саме їй розповісти, і відчула той спалах радості, який компенсував усі довгі й нудні години, все сидіння за роботою.