Отож агенція продовжила стеження за Мутним і його секретаркою.
Фінальна фаза трьох важливих справ означала, що до кінця місяця двоє партнерів мали змогу поговорити хіба що по телефону. Їхні шляхи нарешті перетнулися наприкінці серпня, по обіді в четвер, коли Страйк зайшов у офіс, а Робін саме збиралася йти.
Пат, яка, оплачуючи цілий стос чеків, слухала радіо, запропонувала вимкнути його, побачивши Страйка, але його увага була зайнята вузькою блакитною сукнею на Робін.
— Не треба,— сказав Страйк.— Приємно послухати музику.
— Корморане, можна тебе на два слова, поки я не пішла? — запитала Робін, жестом закликавши його в кабінет.
«...а далі в нашій сотні гітів із сімдесятих старий добрий гурт „Мідл-ов-зе-роуд“ і його єдиний гіт — „Chirpy Chirpy Cheep Cheep"...»
— Куди ти? — поцікавився Страйк, зачиняючи двері, щоб відгородитися від Пат. Мало не всю ніч він провів на ногах, стежачи за Мутним, який пиячив і нюхав кокс у нічному клубі, а сьогодні їздив, перевіряючи цілу низку адрес Бовдурового «партнера» за два попередні роки. Неголений і зболілий, він полегшено крекнув, опускаючись у своє звичне крісло.
— У «Вінтрі». Це винний бар у Сіті,— пояснила Робін.— Скоро туди прийде Джемма, Енді чув, як вона домовлялася. Сподіваюся, вона буде з подружками. Я хочу спробувати якось затесатися в їхнє товариство.
Джемма була секретаркою Мутного. Крізь зачинені двері почулася жвава мелодія з невибагливими словами, яка линула з радіо:
Where’s your mamma gone? [14]
— Ти досі працюєш над справою Бамборо, так? — запитала Робін.
— Просто перевіряю кілька моментів,— визнав Страйк.
— І?
— І нічого. Це як лабіринт. Тільки-но мені здається, що я десь близько, завертаю за ріг — і знову глухий кут. Чи опиняюся там, звідки почав... А ти чого така задоволена?
— Просто рада, що ти не здався,— мовила Робін.
— Ти так не казатимеш, коли мене запроторять у ту саму божевільню, що й Білла Талбота. Не хочу більше бачити жодного клятого знаку зодіаку... Де в чорта подівся Датвейт? Що з ним сталося?
— Гадаєш...
— Гадаю, він збіса підозрілий, і я завжди так думав. Алібі в нього нікчемне. Потім він змінює прізвище. Потім, як ти розкопала, біля нього помирає ще одна дівчина — ота працівниця в таборі. А потім він знову зникає... Якби мені вдалося бодай побалакати з Датвейтом,— Страйк затарабанив пальцями по столу,— я б уже здався.
— Справді? — зронила Робін.
Він зиркнув на неї, а тоді, нахмурившись, відвернувся. У цій блакитній сукні, якої він раніше не бачив, Робін була особливо сексуальна.
— Так, якби я зміг поговорити з Датвейтом, я б заспокоївся.
Last night I heard my mamma singing a song...
— І, можливо, з Глорією Конті,— додав Страйк.
Woke up this morning, and my mamma was gone [15] ...
— Із Крідом,— докинув Страйк.— Я б хотів поговорити з Деннісом Крідом.
Робін відчула легке збудження. Сьогодні вона отримала мейл, де повідомлялося, що до кінця дня можна очікувати на рішення щодо того, чи можна провести допит Кріда.
— Час мені йти,— сказала вона.— Джемма має прийти туди о шостій. Ти мило вчинив,— додала вона, беручись за клямку дверей,— дозволивши Пат не вимикати радіо.
— Ага, ну,— знизав плечима Страйк.— Намагаюся бути приязним.
Поки Робін у приймальні вдягалася, Пат мовила:
— Якого гарного в тебе кольору сукня.
— Дякую. Вона вже старенька. Диво, що досі налізає, бо я останнім часом їм стільки шоколаду!
— Як думаєш, зрадіє отой чашці чаю?
— Впевнена, що зрадіє,— здивовано мовила Робін. Схоже, не тільки Страйк намагається бути приязним.
— О-о-о, колись я її страшенно любила,— сказала Пат, щойно офіс наповнили перші такти пісні «Play That Funky Music», а коли Робін спускалася сходами, то почула, як Пат підспівує своїм хрипким «баритоном»:
Once I was a funky singer,
Playin’ in a rock and roll band... [16]
«Вінтрі», до якого Робін дійшла за двадцять хвилин, розташувався поблизу станції метро «Кеннон-стріт», у серці фінансового району, і був саме з тих місць, які так подобалися її колишньому чоловікові. Невибагливо-модний, у стандартному стилі техно, з блискучою сумішшю сталевих балок, великих вікон і паркету, він чимось нагадував просторе офісне приміщення, попри довгий шинквас із м’якими барними стільцями. Були в дизайні й чудернацькі нотки, такі як два плюшеві кролики, які сиділи на підвіконні з іграшковими рушницями й у мисливських кашкетах, але в цілому відвідувачі, серед яких переважали чоловіки в костюмах, були огорнуті атмосферою бежевої безбарвності. Люди стояли групками — вони щойно прийшли з роботи, випивали і сміялися разом, читали з газет або з телефонів, роздивлялися нечисленних жінок,— Робін здавалося, що вони випромінюють не просто впевненість, а самовдоволення. Боком пробираючись до шинкваса поміж біржових маклерів, банкірів і трейдерів, Робін зловила чимало оцінювальних поглядів.
Пильно оглядаючи відкрите приміщення, Робін вирішила, що Джемма ще не прийшла, отож присіла на вільний барний стілець, замовила тонік і вдала, що читає в телефоні сьогоднішні новини,— переважно щоб уникнути відвертої уваги двох парубків праворуч од неї, один з яких дуже хотів, аби Робін звела погляд — нехай навіть тільки для того, щоб пересвідчитися, звідки лине цей дратівливий сміх, схожий на іржання. Ліворуч від неї двоє старших чоловіків обговорювало прийдешній референдум за незалежність Шотландії.
— Опитування не вселяють надій,— сказав перший.— Сподіваюся, Камерон знає, що робить.
— Та вони в біса божевільні, що дозволили це. Божевільні.
— У цьому божевіллі відкриваються можливості — принаймні для декого,— мовив перший.— Пригадую, коли я був у Гонконгу... о, здається, наш столик звільнився...
Парочка пішла вечеряти. Робін знову роззирнулася, стараючись уникати погляду парубка з гучним сміхом, і її око привернула шарлатна пляма в кінці шинкваса. Джемма прийшла і стояла сама-одна, намагаючись зловити погляд бармена. Робін зіслизнула зі стільця й, забравши свою склянку, пішла до Джемми, чорне волосся якої спадало циганськими кучерями до середини спини.
— Привіт... Лінда?
— Що? — здригнулася Джемма.— Ні, вибачте.
— О,— зронила Робін з пригніченим виглядом.— Може, я прийшла не до того бару. А це місце має інші філії?
— Гадки не маю, вибачте,— озвалася Джемма, досі тримаючи руку піднесеною і намагаючись привернути увагу бармена.
— Вона сказала, що буде в червоному,— мовила Робін, роззираючись у морі костюмів.
Джемма глянула на неї, трішки зацікавившись.
— Побачення всліпу?
— Якби ж то! — закотила Робін очі.— Ні, це подруга подруги, яка вважає, що у «Вінфрі-н-Г’юзі» відкривається вакансія. Сказала, що зустрінеться зі мною й перемовиться за скляночкою.
— У «Вінфрі-н-Г’юзі»? Це ж я там працюю.
— Ти жартуєш! — розсміялася Робін.— Агов... а ти точно не Лінда? Може, прикидаєшся іншою людиною, бо я тобі чимось не сподобалася?
— Ні,— всміхнулася жінка.— Я — Джемма.
— О! Ти на когось чекаєш?..
— Начебто,— озвалася Джемма,— так.
— Ти не проти, якщо я посиджу з тобою? Поки вони не прийдуть? Отам на мене кидали ну просто похітливі погляди.
— І не кажи! — мовила Джемма, а Робін сіла на барний стілець поряд з нею. Бармен підійшов до сивого чоловіка в костюмі в тонку смужку, який щойно зайшов.
— Агов! — гукнула Робін, і до неї обернули голови півдесятка бізнесменів, і бармен теж.— Вона прийшла перша,— сказала Робін, вказуючи на Джемму, яка знову засміялася.
— Ого. Ти нікому спуску не даси, так?
— А який сенс? — мовила Робін, роблячи ковток тоніку. Вона трохи увиразнила свій йоркширський акцент, як часто робила, вдаючи сміливішу й нахабнішу особу, ніж була насправді.— Тре’ брати справу в свої руки, бо тебе просто в біса переступлять і підуть далі.