Я, певна річ, нічого не сказала Луці. Знала: якщо я збираюся... щось зробити, то маю робити це швидко, поки він не помітив змін у моєму тілі, та головне, поки дитина ще нічого не відчуває...
Глорія зненацька похилила голову й затулила обличчя руками.
— Співчуваю вам,— сказала Робін.— Це було, певно, просто жахливо...
— Ні... ні...— Глорія випросталася й відкинула біле волосся; її очі були вологі.— Не зважайте. Я просто розповідаю, вам щоб ви зрозуміли...
Марго записала мене на прийом. Залишила своє ім’я й контактні дані, купила нам обом перуки, бо якби хтось упізнав її, могли б за асоціацією впізнати й мене. І вона поїхала зі мною — була субота — в отой пологовий на Брайд-стріт. Я запам’ятала на все життя назву вулиці, бо ж «брайд» означає «наречена», а якраз нареченою я понад усе не хотіла стати й саме тому там опинилася.
Запис було здійснено за направленням Марго як мого лікаря, проте там щось переплутали й подумали, що на процедуру записана сама Марго Бамборо. Марго сказала: «Це не має значення, ніхто не дізнається, всі ці записи конфіденційні». А ще сказала, що так навіть зручніше, бо якщо потрібен буде ще один огляд, вони зможуть подзвонити їй і про все домовитися.
— Дорогою туди вона тримала мене за руку й була поряд, коли я отямилася,— провадила Глорія, й цього разу сльози пролилися з її темних очей, і вона швидко їх стерла.— Коли я була готова вертатися додому, вона довезла мене на таксі до початку вулиці, де мешкали бабуся з дідусем. Вона сказала мені, що робити далі, як дбати про себе... Я була не така, як Марго,— мовила Глорія, і її голос тріснув.— Я не вірила, що вчинила правильно. Чотирнадцяте вересня: здається, ще жодного року не було, щоб ця дата проминула непомітно, щоб я не пригадала про дитину.
За кілька днів я повернулася на роботу, й вона завела мене до себе в кабінет і запитала, як я почуваюся, а потім мовила: «А тепер, Глоріє, наберися мужності. Якщо залишишся з Лукою, все повториться». Вона сказала: «Треба знайти тобі роботу подалі від Лондона, ще й так, щоб він не знав, куди ти поїхала». А ще вона промовила фразу, яку я запам’ятали назавжди: «Не помилки визначають нас. Нас визначає те, як ми з ними впораємося».
— Але я була не така, як Марго,— повторила Глорія.— Я не мала мужності, я не могла уявити, що покину дідуся й бабусю. Я вдала, що погодилася, але за десять днів після аборту я вже знову спала з Лукою, і не тому, що мені цього хотілося, а тому, що в мене, як мені здавалося, не було вибору... А потім,— мовила Глорія,— приблизно за місяць після нашого візиту до лікарні, це і трапилося. Марго зникла.
На фоні почувся приглушений чоловічий голос. Глорія озирнулася на двері й гукнула:
— Non, c’est toujours en course![18]
Розвернувшись назад до комп’ютера, вона мовила:
— Pardon. Тобто вибачте.
— Місіс Жубер... Глоріє,— сказав Страйк,— можна пройтися по всьому дню, коли зникла Марго?
— По всьому дню?
Страйк кивнув. Глорія повільно набрала повітря, як людина, яка зібралася пірнути в глибоку воду, й мовила:
— Ну, вранці все було, як зазвичай. Були всі, крім прибиральниці Вілми. Вона по п’ятницях не приходила. Про той ранок я пам’ятаю дві речі: я зустріла на кухоньці біля чайника Дженіс, яка почала розводитися про те, що скоро вийде продовження «Хрещеного батька», а я вдала радість із цього приводу, хоча мені хотілося тікати від того фільму світ за очі... і ще Айрін була страшенно задоволена, бо Дженіс щойно сходила на побачення з чоловіком, з яким Айрін намагалася її звести бозна-скільки часу...
Айрін дивно ставилася до Дженіс. Вони ж начебто були близькі подружки, але вона завжди казала, що Дженіс трохи людожерка, а це звучало смішно, якщо знати саму Айрін. Вона казала, що Дженіс слід спуститися з небес на землю, а вона витає у хмарах, чекає на принца на взір Джеймса Каана, а вона ж бо мати-одиначка, ще й не надто приваблива. Айрін вважала, що максимум, на який вона може сподіватися, це той чоловік з роботи Едді, але він здавався тупуватим. Айрін вічно сміялася, як він усе неправильно розуміє...
Пам’ятаю, ми були доволі заклопотані, і всі три лікарі постійно виходили у приймальню, щоб запросити чергового пацієнта. Не пригадую нічого незвичайного і про другу половину дня, хіба що Айрін пішла раніше. Заявила, що в неї зуб болить, але я тоді подумала, що вона вигадує. Коли вона теревенила про любовне життя Дженіс, не схоже було, що в неї щось болить.
Я знала, що ввечері Марго зустрічається в пабі з подругою. Вона мені сказала це, коли попросила принести їй загорнутий у целофан пончик з холодильника — якраз перед тим, як запросила на прийом останнього пацієнта,— хотіла підкріпитися. Вона обожнювала цукор. О п’ятій постійно лізла в жерстянку з печивом. У неї був такий метаболізм, що вона не товстіла: її переповнювала нервова енергія.
Пам’ятаю той пончик, бо коли я його їй принесла, то спитала: «А чому ви просто не з’їсте цукерку?» В неї стояла коробка, яку вона витягла зі смітника, здається, напередодні. Я хочу сказати, цукерки всі були загорнуті в целофан, коли вона їх вийняла зі смітника, тож усе було гігієнічно. Хтось надіслав їй їх...
— Хтось? — перепитав Страйк.
— Ну, ми всі думали, що це той пацієнт, яким так цікавилася поліція: Стів Датвейт,— сказала Глорія.— Принаймні Дороті так думала.
— А записки не було?
— Була тільки картка зі словом «Дякую»,— мовила Глорія,— і Дороті, певно, зробила припущення, що то був Стів Датвейт, бо нам усім здавалося, що він щось занадто вчащає. Але картка була, здається, не підписана.
— Отож Марго викинула коробку в смітник, а згодом знову витягнула?
— Так, і я посміялася з неї через це,— мовила Глорія.— Я сказала: «Так я і знала, що ви не зможете втриматися». І вона теж розсміялася. А наступного дня, коли я запитала: «Чому ви не з’їсте цукерку?» — вона відповіла: «Та я вже їх доїла».
— Але коробка ще була?
— Так, стояла на полиці з книжками. Я повернулася в реєстратуру. Пацієнт доктора Бреннера пішов, а сам лікар ще ні, бо робив записи.
— Можна у вас запитати: ви знали, що Бреннер мав залежність від барбітуратів? — поцікавився Страйк.
— Мав що? — перепитала Глорія.
— Ніхто вам не розповідав?
— Ні,— озвалася Глорія з подивом.— Я гадки не мала.
— І ви не чули, що Дженіс знайшла капсулу аміталу на дні чашки з чаєм?
— Ні... о! Це тому Марго почала сама собі наливати чай? Казала, Айрін дає забагато молока.
— Повернімося до того, хто за ким пішов з роботи.
— О’кей, отже, наступним пішов пацієнт доктора Ґупти, а за ним і сам Ґупта. У нього намічалася якась родинна вечеря, тож він квапився. А потім, коли ми вже думали, що прийом закінчився, зайшла дівчина, Тео.
— Розкажіть нам про Тео,— попросив Страйк.
— Довге чорне волосся... смаглява. Схожа була на румунку або туркеню. Такі візерунчасті сережки, знаєте, трохи циганські. Мені навіть здалося, що вона і схожа на циганку. Я ще її не бачила, тому знала, що вона до нас не записана. У неї, здавалося, дуже болить живіт. Вона підійшла до реєстратури й запитала, чи можна нагально потрапити до лікаря. Я запитала, як її звати, й вона відповіла — Тео... якось там. Я не перепитувала, бо їй явно було страшенно боляче, отож я сказала їй зачекати, а сама пішла подивитися, чи є вільний лікар. У Марго досі були зачинені двері, тому я попросила доктора Бреннера. Він не хотів її приймати. Він завжди такий був, з ним було важко. Я його не любила. А тоді відчинилися двері Марго, і мати з донькою, які були в неї на прийомі, пішли собі, й Марго сказала, що огляне дівчину, яка чекає.
— А Тео точно була дівчиною? — запитав Страйк.
— Понад усякий сумнів,— твердо відповіла Глорія.— Вона була широкоплеча, я це помітила, коли вона підійшла до стійки, але точно жінка. Може, саме через її широкі плечі доктор Бреннер згодом сказав, що вона могла бути чоловіком, але як по правді... Я вчора ввечері думала про нього, вже знаючи, що матиму розмову з вами. Я такого жінконенависника, як Бреннер, у житті не зустрічала. Він паплюжив жінок, які мали недостатньо жіночну зовнішність і не розмовляли «як леді», але водночас зневажав Айрін, яка була дуже навіть жіночна — блондинка-реготунка, знаєте. Гадаю, він би хотів, щоб ми всі стали як Дороті: довгі спідниці, високі комірці, субординація і повага. Дороті нагадувала черницю без почуття гумору.