Робін подумала про Бетті Фуллер: як вона лежить на ліжку, вдаючи, що без тями, а Бреннер ллє їй у вуха брудні слова.
— Пацієнтки не любили Бреннера. Постійно просили нас перевести їх до Марго, але переважно доводилося відмовляти, бо в неї графік був забитий. Проте Бреннер збирався на пенсію, тож ми сподівалися, що після нього прийде хтось кращий.
Отож так, він пішов, а Тео зайшла на прийом до Марго. Я все позирала на годинник, бо мала зустрітися з Лукою, а якщо я змушувала його чекати, це погано закінчувалося. Але Тео все не виходила й не виходила з прийому. Була чверть по шостій, коли Тео нарешті вийшла з кабінету й пішла.
Марго з’явилася за кілька хвилин. Вона здавалася цілковито виснаженою. Цілий день на прийомі. Вона сказала: «Я заповню її картку завтра, маю бігти, Уна вже чекає. Замкни запасним ключем». Я і не відповіла, бо страшенно нервувалася, що Лука розізлиться. Отож я навіть не попрощалася, не побажала гарного вечора жінці, яка врятувала мені життя... Бо так і було. Я їй цього ніколи не казала, але так і було...
Гі обличчям скотилася сльоза. Глорія на мить замовкла, щоб стерти її, а потім мовила:
— Пам’ятаю, коли вона розгортала парасольку, то послизнулася. Розвернулася на підборі. Дощило, тротуар був мокрий. А тоді вона випросталася і пішла геть.
Я гасала клінікою, вимикаючи світло, ховаючи картки в шафки. Потім перевірила, що чорний хід замкнений,— він був замкнений, поліція питала мене про це. Я зачинила і замкнула парадні двері й побігла через Прохід,— це позаду клініки,— щоб зустрітися з Лукою на Сент-Джон-стріт. І тоді я бачила Марго востаннє.
Глорія знову потягнулася по келих, який майже спорожнів, і допила вино.
— А у вас були думки, що саме могло з нею трапитися? — запитав Страйк.
— Звісно,— тихо озвалася Глорія.— Я страшенно боялася, що це Лука когось найняв, щоб її побити чи викрасти. Вона ж була йому як кістка в горлі. Щоразу як я намагалася захищатися, він жахливо сварився, що це Марго мене підбурює. Він був упевнений, що вона намагається переконати мене покинути його, і як по правді, так і було. Я найбільше боялася, що він звідкись дізнається про те, як вона мені допомогла... ну, розумієте. На Брайд-стріт.
Я знала, що власноруч викрасти її він не міг, бо я зустрілася з ним на Сент-Джон-стріт хвилин за п’ять по тому, як вона вийшла з клініки, і ще я знаю, що то не міг бути його батько, бо в той час його брат Марко лежав у лікарні й батьки сиділи з ним цілодобово. Але ж Лука мав друзів і інших родичів.
Я не могла розповісти поліції. Лука припинив удавати, наче жартує, коли погрожує моїм дідусю й бабусі. Але я таки запитала його, чи він замішаний. Тривога мучила мене — я просто мусила запитати. Він страшенно розгнівався, обзивав мене тупою сучкою і всілякими іншими словами. Сказав, що він, звісно, не замішаний. Але він розповідав мені історії про те, як його батько «змушував людей зникнути», тож я так до кінця і не знала...
— A y вас ніколи не було підстав підозрювати, що він довідався...— Робін завагалася,— про те, що було на Брайд-стріт?
— Я цілковито переконана, що він не знав,— відповіла Глорія.— Марго була розумніша за нього. Перуки, і що я записана була під її іменем, і ще вона вигадала для мене правдоподібну історію, чому я деякий час не могла займатися з ним сексом... Саме завдяки їй мені це зійшло з рук. Ні, я не вірю, що він знав. Отож, коли в нас усе було добре, я думала: він не мав по-справжньому серйозних підстав...
Двері у Глорії за спиною відчинилися й увійшов вродливий сивий чоловік з орлиним носом, у смугастій сорочці та джинсах, з пляшкою червоного вина. За ним у кімнату вбігла велика німецька вівчарка, метляючи хвостом.
—Je m’excuse,— сказав він, усміхаючись до Страйка й Робін, яких побачив на екрані.— Даруйте, що... Comment dit-on “interrompre"? [19] — запитав він у дружини.
— Переривати,— підказала вона.
— Оиі[20]. Даруйте, що переривати.
Він долив дружині вина, повернув їй келих, поплескав її по плечу, а потім знову вийшов, покликавши за собою собаку:
— Viens, Obelix[21].
Коли чоловік і собака зникли, Глорія зі смішком промовила:
— Це був Гюґо.
— Скільки ви ще пропрацювали в клініці Святого Івана після зникнення Марго? — запитав Страйк, хоч і знав відповідь.
— Місяців шість-сім, гадаю,— відповіла Глорія.— Ще при мені справу взяв новий поліціянт. Ми всі були задоволені, бо той перший — Талбот, здається,— був дивакуватий. Він просто висотав життя з Вілми та Дженіс. Гадаю, саме тому Вілма й захворіла. У неї і так бід не бракувало, то ще поліція почала цькування.
— Як думаєте, вона тоді не випивала? — запитала Робін.
— Випивала? Це Дороті на неї наговорювала,— сказала Глорія, хитаючи головою.— Дороті намагалася звинуватити Вілму в крадіжках. Чули про це?
Страйк і Робін кивнули.
— А коли вона не змогла довести, що гроші з сумок цупить Вілма, почала розпускати чутки, що Вілма пиячить, і бідолаха звільнилася. Вона, мабуть, і рада була звільнитися, але ж лишилася без зарплати, правильно? Я й сама хотіла звільнитися, але була мов паралізована. Мала таке дивне відчуття, наче якщо я просто залишуся, все направиться. Марго повернеться. Лише після її зникнення я усвідомила... ким вона була для мене...
— Хай там як,— зітхнула Глорія,— одного вечора, за кілька місяців після її зникнення, Лука по-справжньому розлютився на мене. Я всміхнулася до чоловіка, який відчинив для мене двері, коли ми з Лукою виходили з пабу, і Лука просто спалахнув. Побив мене так, як ще не бив ніколи... це було в нього вдома, він мав свою квартирку. Пам’ятаю, як повторювала: «Вибач, вибач, не слід було йому всміхатися». І весь той час, що я це повторювала, я бачила... отут,— Глорія постукала пальцем по голові,— Марго, яка дивилася на мене... і хоча я благала Луку зупинитися й погоджувалася, що повелася як шльондра, бо не можна всміхатися до незнайомих чоловіків, я думала: «Я поїду, Марго. Поїду туди, де він не знайде мене ніколи».
Бо нарешті в мене в голові щось клацнуло. Вона сказала мені набратися мужності. Не було сенсу чекати, поки хтось мене врятує. Я мала рятуватися сама.
Охолонувши, Лука дозволив мені повернутися до дідуся й бабусі, але хотів пізніше знову зустрітися. Так завжди було після побоїв. Він хотів продовження спілкування.
В обличчя він мене не бив. Ніколи цього не робив, ніколи не втрачав контролю аж настільки, отож я повернулася до дідуся і бабусі й поводилася, наче все гаразд. Трохи пізніше я ще раз зустрілася з Лукою, він повів мене на вечерю, і саме того вечора він зробив мені пропозицію, подарував обручку і все таке...
— І я погодилася,— сказала Глорія з дивною посмішкою, знизавши плечима.— Вдягнула обручку, поглянула на неї — і мені не довелося вдавати радість, бо я справді зраділа. Я подумала: «Буде чим заплатити за квиток на літак». Не забувайте, я тоді ще жодного разу не літала. Сама ідея мене лякала. Але весь цей час я бачила в голові обличчя Марго. «Маєш набратися мужності, Глоріє».
Довелося сказати дідусеві й бабусі, що я заручилася. Я не могла розповісти їм своїх справжніх планів, адже боялася, що вони не зможуть прикидатися, або спробують розібратися з Лукою, або — ще гірше — підуть у поліцію. Словом, Лука прийшов до нас, щоб належним чином з ними познайомитися, прикинувся милим хлопцем, і це було жахливо, і я змушена була вдавати, що просто в захваті.
Щодня після цього я купувала всі газети й обводила в них усі оголошення про роботу за кордоном, на яку я могла претендувати. Доводилося тримати все в таємниці. Я надрукувала на роботі резюме й на автобусі їздила у Вест-Енд, щоб звідти розсилати заяви, адже боялася, що хтось зі знайомих Луки побачить, як багато я розсилаю листів.