Риччі був професійним бандитом, порномагнатом і сутенером, який у 1974 році жив на Лезер-лейн у Клеркенвеллі, що зовсім неподалік клініки Святого Івана, тобто він мав бути приписаним до когось із тамтешніх лікарів. Зараз йому за дев’яносто, за словами Шпеника, живе в будинку для літніх.
В офіційних протоколах немає нічого про появу Риччі на вечірці, але Талбот знайшов цей факт достатньо важливим, щоб написати про Риччі в астрологічному нотатнику; втім, немає жодних ознак того, що він розслідував цю лінію чи казав про неї Лосонові. Можливі пояснення: 1) оскільки Риччі — Лев, а не Козеріг, Талбот вирішив, що він не міг бути Бафометом, 2) Талбот не повірив свідку, який бачив Риччі, 3) Талбот дізнався, що Риччі мав алібі на час зникнення Марго, але не записав цього, 4) Талбот знав, що Риччі має алібі на час інших викрадень Ессекського Різника.
У будь-якому разі факт появи Риччі на вечірці потрібно вивчити детальніше. Він мав знайомства, за допомогою яких міг влаштувати зникнення. Див. наші дії нижче.
Виявилося важче, ніж зазвичай, організувати й записати свої думки про Гнійного Риччі. Страйк дуже втомився, горло дерло, міжреберні м’язи боліли від кашлю. Він перечитав решту документу й вирішив, що окрім «наших дій» там небагато цінного. Виправивши кілька друкарських помилок, він прикріпив файл до листа й відіслав Робін.
Тільки з запізненням йому спало на думку, що деякі люди можуть вважати робочі листи в Різдво неприйнятними. Однак Страйк відкинув докори сумління: Робін наразі святкує з рідними й перевірить пошту в кращому разі завтра.
Він узяв мобільний і подивився, чи немає нових повідомлень. Шарлотта більше не писала. Ну звісно, їй же треба дбати про близнят, свого чоловіка і його аристократичну родину. Страйк відклав телефон.
Сил не було зовсім, але від бездіяльності ставало ще тривожніше. Без особливої цікавості він роздивився подарунки, які поклав на стіл: обидва точно були від удячних колег, бо адресувалися йому й Робін. Потрусивши більший пакунок, Страйк виснував, що там цукерки.
Він повернувся до ліжка й подивився телевізор, але постійні згадки про Різдво гнітили, і Страйк вимкнув передачу просто посередині вітання ведучого, який зичив усім глядачам щасливого...
Страйк повернувся до кухні, і в око йому впав важкий проектор і бляшанка з плівкою на підлозі. На мить завагавшись, від підняв важкий пристрій на стіл, розвернув до порожньої стіни кухні й увімкнув у розетку. Тоді зняв кришку з бляшанки й побачив товсту котушку шістнадцятиміліметрової плівки. Дістав її, вставив у проектор.
У голові паморочилося, а ще повсякчас доводилося спинятися і викашлювати мокроту в рушник, тож Страйк майже годину з’ясовував, як працює старий проектор. За цей час він устиг навіть трохи зголодніти. Була вже майже друга. Стараючись не думати про Сент-Мос, де велика індичка з усіма начинками, мабуть, уже золотисто запеклася, але вирішивши, що хоч якийсь апетит — то знак повернення доброго здоров’я, Страйк дістав з холодильника прострочену курку й овочі, зварив локшини та швидко все обсмажив на сильному вогні.
Смаку він так і не відчував, але друга порція їжі допомогла Страйкові почутися людиною. Розгорнувши пакунок з цукерками, він поласував шоколадом, а тоді увімкнув проектор.
На стіні — у сонячний день зображення було блідим — замиготіла постать голої жінки. На голові в неї був мішок, руки зв’язані за спиною. В кадрі з’явилася чоловіча нога в чорній холоші. Чоловік копнув жінку; та упала навколішки. Чоловік буцав її знову та знову, й ось вона вже не підводиться з підлоги (то був ніби якийсь склад).
Звісно, вона кричала — як тут не кричати! — але звуку не було. Під лівим персом на ребрах збігав тонкий шрам — ніби жінка вже була знайома з ножем. Усі чоловіки на плівці ховали обличчя під шарфами чи балаклавами. Гола була тільки вона; чоловіки лише спускали джинси.
Рухатися жінка припинила задовго до того, як вони з нею закінчили. Але коли вона ще рухалася,— а з численних колотих ран струменіла кров,— у кадрі з’явилася рука чоловіка, який спостерігав за видовищем, але участі не брав. На руці блимнуло щось велике й золоте.
Страйк вимкнув проектор. Його раптом кинуло в холодний піт. Ледь він устиг добігти до ванної, його знудило — і він блював, аж поки не виблював із себе все, а за вікнами горища не почало сутеніти.
30
«Ах, люба пані,— тут рече Пейнім,—
Даруйте хибу, їй причина — шал;
Сей муж неґречний, бо керує ним
Журба нестерпна...»
Аннабель горлала в старій кімнаті Стівена — по сусідству з кімнатою Робін. Небога кричала більшу частину ночі на Різдво, і Робін не спала разом з нею, а щоб заглушити крик, слухала в навушниках Джоан Мітчелл.
Чотириденне ув’язнення в батьківському домі в Месемі повернуло Робін до химерних лабіринтів мелодій Мітчелл і текстів, у яких вона дивно губилася. Але Марго Бамборо тамувала цією музикою якусь свою потребу — а хіба її життя не було значно складнішим за життя Робін? Підтримувала недужих батьків, любила новонароджену доньку й сумувала за нею, боролася з перехресними течіями й залякуванням на роботі, з чоловіком, який з нею не розмовляв, з колишнім коханцем, який повернувся і казав, що змінився. Що власні негаразди Робін у порівнянні з цим?
Тож Робін лежала в темряві та слухала, як не слухала в поїзді. Так вона розчула чужинську вишуканість у словах, що їх співав прегарний голос. У житті Робін не трапилося божевільних романів, які вона могла б дослідити чи оплакати: тільки один бойфренд і один шлюб, у якому все полетіло шкереберть, і ось вона опинилася в батьківському домі — бездітна двадцятидев’ятирічна жінка, чиє життя плине «у протилежному напрямку, не як усі ми»: іншими словами, рухається назад.
Але тепер у темряві Робін розчула мелодію серед хаосу різнобіж-них акордів. Щойно вона припинила порівнювати цю музику з уже знайомими піснями, з чужих і дивних образів постала сповідь про неприкаяність і недоречність, про те, як складно жити подвійним життям, марно чекати на споріднену душу, прагнути і кохання, і свободи.
Робін аж здригнулася, почувши перші слова восьмого треку: «I'm always running behind the times, just like this train...[4]»
А далі, коли Мітчелл спитала: «What are you going to do now? You got no one to give your love to[5]», очі Робін наповнилися слізьми. На відстані якоїсь милі Метью і Сара разом лежать у ліжку в гостьовій кімнаті в будинку її колишнього свекра, а Робін сама-самісінька тут, у кімнаті, над якою завжди висітиме тінь тюремної камери. Саме тут вона, покинувши університет, багато місяців лишалася між чотирьох стін — наодинці з власними спогадами про чоловіка в масці горили і двадцять найгірших хвилин свого життя.
Відколи вона приїхала, хтось завжди виходить у містечко разом з нею — мовляв, «ти не повинна ховатися». Рідні робили це з найкращими намірами, але самі наміри містили натяк на те, що жінці, чий колишній чоловік знайшов нову партнерку, слід ховатися. Статусу одиначки слід було соромитися.
Слухаючи «Court and Spark», Робін зрозуміла, що і справді рухається не в тому напрямку, в якому ідуть її знайомі. Вона з боєм вертається назад — до людини, якою була, поки чоловік у масці горили не затягнув її у морок під сходами. А інші не розуміють цього, бо думають, що справжня вона — це та дружина, яку хотів мати Метью Канліфф: жінка, яка тихенько працює в кадровій агенції, а ввечері безпечно сидить удома. Інші не розуміють, що ця жінка — результат отих двадцяти хвилин, а справжня Робін могла б і не повернутися, якби її помилково не відіслали до обшарпаного офісу на Денмарк-стріт.
З дивним відчуттям, що безсонні години не згаяно марно, Робін вимкнула айпод. О четвертій ранку на Різдво будинок нарешті поринув у тишу. Робін вийняла навушники, перевернулася набік і заснула.
За дві години Аннабель знову прокинулася, а Робін цього разу встала з ліжка й босоніж спустилася до великого дерев’яного столу біля плити. З собою вона мала записник, ноутбук і телефон.