Правда, вночі бідолаха Майк обіймав унітаз, а я сиділа на кухні, пила чай і не знала, як йому допомогти.
Уранці ледве-ледве змогла розбудити його, адже час біло їхати до аеропорту. І хоча було помітно, що почувається він поганенько, але Майк тримався і навіть намагався жартувати, згадуючи вчорашній вечір.
Кен і Оксана одне з одним не розмовляли.
— Поліно, тобі твій хоч якихось грошей дав? — запитала вона.
— Ні.
— Що, зовсім?
— А мій давав 400 гривень, так я їх пошматувала і кинула йому в пику. Хоча… Все-таки гроші, майже 100 доларів.
«Авжеж, я місяць живу на ці гроші», — подумалось мені.
Виходячи на посадку, Майк сказав мені:
— Я залишив на столі книжку. Оту, що читав. Там лист для тебе. Якщо чогось не зрозумієш, нехай Вероніка допоможе. Коли прочитаєш — все збагнеш. Дякую тобі за все…
«Ну, от і все, — подумала я. — От і закінчилися мої пригоди й веселе життя!..»
Повернувшись додому, передусім ухопила книжку і побачила лист. А ще — триста доларів, які Майк поклав між сторінками… (Візьміть до уваги, що тоді на сто доларів можна було прожити цілий місяць.) Тож ця сума здалася мені неабияким скарбом. Лист прочитала легко. У ньому мовилося: «Люба Поліно! Я провів із тобою два чудові тижні. Ти — дуже гарна жінка (авжеж!). Я хотів залишити тобі трохи грошей, як інвестицію в розвиток наших стосунків (!). Підозрюю, що ти б відмовилася від них (точно!), тому залишаю між сторінок разом із листом. Хотів би, щоб ти знайшла гарного вчителя англійської, аби ми могли краще пізнати одне одного. Я хотів би повернутися… Дякую за гостинність. Майк».
«За гроші — спасибі, хлопче, а от щодо решти не дуже віриться. Життя покаже»… І вірите, щось тепле й наче шовковисте утнулося мені в плече. Мій янгол!
Віктор був учителем від Бога. Він викладав англійську в місцевому університеті на факультеті іноземних мов. Втомившись від дурних правил нашої системи освіти і всіляких обмежень у викладанні іноземної мови, він кинув роботу в інституті і тепер давав приватні уроки здібним дітям, а ще таким недотепам, як я. Займався персонально, терпляче, отож результати не забарилися.
Майк писав мало не щодня. Дзвонив щотижня. І через два місяці я вже цілком стерпно могла його розуміти і навіть щось відповідала. А вдома усі стіни були обклеєні плакатами з англійськими словами й фразами, які необхідно було завчити. А на стелі — уявляєте? — приклеїла здоровезний плакат, де в три стовпчики акуратно виписала неправильні дієслова. Прокинувшись уранці й розплющивши очі, перше, що бачила, — це список неправильних дієслів! Те ж саме, коли лягала спати. Хочеш-не хочеш, а прочитаєш, запам’ятаєш. І навіть коли приймала ванну, на дзеркалі висіли слова пісні, яку Віктор наказав вивчити. Відповідаючи на Майклові листи, спочатку несла їх Віктору. Він перевіряв не так граматичні помилки, як зміст листа.
Якось, прочитавши листа, він запитав:
— А що ти тут хотіла сказати?
— Ось це і це, — кажу.
— Але ж тут — прямо протилежне! В англійській мові не може бути двох заперечень, бо одне заперечення виключає друге.
Ось така вона, англійська мова…
Іноді, чесно виконавши домашнє завдання, під час уроку я відчувала, що абсолютно нічого не пам’ятаю. Злилася. І навіть плакала. Віктор мовчки посміхався і починав пояснювати далі. Отак за роботою над усілякими життєвими «помилками» — не лише з англійської — минав час…
Наприкінці квітня встановилася чудова погода. Тепле повітря, що смачно пахло розквітлими абрикосовими й вишневими деревами, лоскотало ніс і підвищувало вміст адреналіну в крові. Хотілося співати, кружляти й радіти життю. Хотілося любові. І не лише мені. Ночами під вікнами завивали коти. «Добре, що я не кіт, а то геть захрипла б», — усміхнулась я. Натомість моя система «саморегуляції» працювала майже безвідмовно. Цим я стала займатися ще після лікарні. Подумала: ну можна ж змусити слинні залози виділяти слину, уявивши кислий лимон? То чому ж не можна уявити себе радісною, щасливою і змусити свій організм виділяти гормони щастя? Виявляється, можна! Звісно, отак, з ходу нічого не вийде. Цьому теж довелося навчатися, добряче помарудившись. На це пішло чимало часу. Зате який результат! Техніка цього феномена описана в книжках психологів і навіть у художній літературі.