Але подібні думки приходили до мене все рідше і рідше. Я постійно відчувала присутність мого янгола-охоронця, який, здавалося, посміхався мені й шепотів: «Ти молодець. Усе зробила правильно. Все буде добре». Це додавало мені сил. Я продовжувала ходити на уроки англійської і мріяти про краще.
Чоловік мій теж зовсім не давав приводу хвилюватися. Він телефонував і писав. Був дбайливим і тримав мене в курсі всіх просувань зі збору необхідних документів. Один із його дзвінків був особливим.
— Здрастуй, Поліно!
— О! Майку! Привіт!
— Я зібрав усі необхідні документи, — пролунало в слухавці, — і доправлю їх тобі спеціальним кур’єром. Сам я повинен буду виїхати у відрядження на три дні, тому писати тобі не зможу. Ти маєш зустріти кур’єра в аеропорту Бориспіль у Києві, в п’ятницю о другій годині дня.
— А це буде чоловік чи жінка? — захвилювалася я.
— Я не знаю, тому ти повинна написати табличку зі своїм ім’ям англійською та російською мовами, щоб ця людина могла легко знайти тебе в аеропорту.
— Добре, я все зроблю, — відповіла я, і серце моє сповнилося радості. Він кохає мене! Він поспішає забрати мене до себе!
Несподівано згадала, як під час вечері на честь заручин, коли я висловила деякі сумніви з приводу його любові до мене, Майк сказав:
— Якщо подивитися на глобус, то твоє місто і моє, в якому я живу, знаходяться на протилежних точках Землі. А це означає, що, прилітаючи до тебе і повертаючись додому, я роблю навколо Землі повне коло.
— Ну, в принципі, так, — відповіла я, дивуючись, що він з’ясував навіть такий момент. Це ж треба!
— Ну так от. Чи багато ти знаєш жінок, заради яких чоловік, щоб побачити кохану, облетів би Землю тричі?
Подумавши над цим аргументом, я зізналася собі, що особисто я не знаю жодної такої жінки. Ні, тепер, звісно, є одна…
У п’ятницю о другій дня я стояла як тичка у бориспільському аеропорту. В руках у мене був плакат, склеєний з двох альбомних аркушів. Один альбомний аркуш мені здався надто маленьким і тому ненадійним. На цьому чималого розміру плакаті великими друкованими літерами красувалося: «Polina Smith» та «Поліна Сміт». Тримала я цей транспарант із гордістю, високо над головою. Мене анітрохи не бентежило, що ні в кого не було таких плакатів. В основному, люди тримали листочки, вирвані з шкільного зошита чи блокнота-щоденника, на яких скромно ручкою або простим олівцем було написано ім’я людини, яку зустрічали. Люд, проходячи туди-сюди, звертав на мене навіть забагато уваги. Точніше, на мою «табличку». Вони підходили ближче, дивилися спочатку на ім’я, потім на мене, якось безглуздо посміхалися і відходили. Іноді я бачила, як вони показували на мене своїм знайомим, багатозначно крутячи пальцем біля скроні. Я і на ці маніпуляції уваги не звертала. Головне — не пропустити кур’єра.
І тут я побачила його! Він проходив через турнікет. Виглядав утомленим, але щасливим. Посміхався, і в очах у нього грали бісики!
— Майк?!
Мої руки, що тримали «транспарант», опустилися, і моя «творчість» впала на підлогу.
— Дівчино, це не ви зустрічаєте спеціального кур’єра з документами? — виголосив він.
— Я! Я! — руки самі огорнули його шию, і моє тіло, що здригалося від плачу-сміху, повисло на нім. З очей лилися сльози щастя.
«Отакої! — подумала я. — Оце так сюрприз! Але який же він…»
Коли наші емоції трохи вгамувалися, до нас підійшов таксист — їх там було чимало, як і в будь-якому аеропорту. Запропонував свої послуги, від яких ми відмовилися. Але він не поспішав іти.
— Вибачте, будь ласка, мою цікавість, — промовив він. — Скажіть, а кого це ви зустрічали?
— Чоловіка! — відповіла я весело.
— Вам потрібен був цей плакат, щоб упізнати чоловіка? — неабияк здивувався він і пішов розповісти про це своїм друзям-таксистам. Через кілька хвилин звідти долинув дружний регіт, неначе сміялася добра половина аеропорту Бориспіль. «Через годину, напевно, весь Київ сміятиметься, — подумала я. — Ну то й що, нехай люди повеселяться».
Червневе тепло проникало до кімнати й заповзало в усі можливі щілини… Після пишного весняного цвітіння настало тепле, можливо, навіть спекотне літо. «Сорок п’ять, сорок п’ять — баба ягідка оп’ять», — крутилося в голові. «От прилипла!» — злилася я. Терпіти не можу цю пісню. Взагалі-то мені подобаються пісні співачки Валентини Толкунової. Такі ліричні, по-жіночому душевні. Просто терпіти не можу слово «баба». Але якщо прибрати це неоковирне слово, то все інше цілком заслуговувало на увагу.