Він крокує далі та все думає: що ж його робити? З ким би порадитися, як мені тепер вчинити, а за ті гроші я все одно жити не хочу.
І ось два дні нишпорить Франц між Алексом та Розенталерплац у пошуках Мека, ось із ким він міг би побалакати; й на другий день увечері таки надибав його на Розенталерплац. Подивилися вони один на одного. Франц хоче потиснути йому руку — як тоді, коли вони стрілися після тої пригоди з Людерсом, така радість була, — а тепер Мек якось неохоче простягає йому руку, але на потиск не відповідає. Франц хоче ще раз потиснути йому руку своєю лівою, та малий Мек скривив таку серйозну фізію; що це з ним трапилося, я його чимось образив, чи що? Вони йдуть уздовж Мюнцштрасе, знову назад до Розенталерштрасе, а Франц усе чекає, чи запитає Мек про його руку. Але той і не думає питати, а все кудись убік позирає. Може, я виглядаю занадто брудним для нього? Тут Франц вирішив трохи розважити Мека й запитує його про Циллі, мовляв, як там вона поживає.
Ну, в неї все гаразд, а що з нею могло трапитися, і Мек довго й детально розповідає про Циллі. Франц усе намагається посміхатися. А той так і не питає про руку, аж тут Франца нарешті сяйнуло, і він питає: «Ти, певно, ще досі ходиш у ту кнайпу на Пренцлауерштрасе?» На що Мек знехотя: «Та часом буває».
Тут Франц усе збагнув, стишив крок і трохи відстав від Мека: Пумс наплів йому щось про мене або Райнгольд з Шрайбером, тож він і вважає мене грабіжником. У такому разі я мав би йому все розказати, ні, не розкажу, довго чекатиме. Франц набрався духу й зупинився навпроти Мека: «Ну що ж, Ґотлібе, тоді тут попрощаємося, мені час додому, каліці треба рано лягати».
Тут Мек уперше за весь вечір подивився йому в очі, витяг з рота люльку, хоче щось запитати, та Франц лишень відмахнувся, мовляв, то все пусте, потис йому руку та й пішов. А Мек чухає потилицю й думає, треба ж було його розпитати, злиться сам на себе.
А Франц Біберкопф крокує через Розенталерплац, посміхається й каже сам до себе: «До чого всі ці балачки, я мушу якось хліб заробляти, Мек мені нічого не винен, я сам маю гроші заробляти».
Бачили б ви того Франца Біберкопфа, як він кинувся полювати за заробком. У його погляді з'явилося щось нове, несамовите. Єва й Герберт пропонували йому залишитися в тій кімнаті, де він жив, але Франц хотів мати власну буду, а то він так ніколи й не вичухається. Аж тут дійшло до того неприємного моменту, коли Франц знайшов собі кімнатчину, а хазяйка поклала йому на стіл бланк реєстрації. Тож сів собі наш Франц і знову задумався: напишу, що звати мене Біберкопф, а вони тут-таки перевірять у своїй картотеці й зателефонують до управління поліції, а звідти прийдуть і скажуть: «Ану, ходімо з нами. А чого це ви не показувалися? А що це у вас трапилося з рукою? В якій лікарні ви лежали? Хто платив?» І кінці з кінцями не сходитимуться. Франц люто грюкнув по столу: до біса ту соціальну допомогу! Не хочу нічого цього, не личить таке вільній людині; та й взявся писати, а сам усе думає й злиться, написав у формулярі своє ім'я — Франц, а в нього знову перед очима поліцейський відділок, соціальна каса на Ґрунерштрасе і авто, з якого його викинули. Крізь куртку він намацує свою куксу, про руку точно спитають, ну то хай питають, грець із ним, напишу все, як воно насправді було.
Й він став виводити на папері жирні літери; боягузом я ніколи не був, і моє ім'я ніхто в мене не відбере, ось так мене звати, таким я народився й таким залишуся: Франц Біберкопф. Одна товста літера за іншою, Теґельська в'язниця, алея, чорні дерева, в'язні сидять собі, щось клеять, займаються теслярством, ремонтують. Ще раз умочив перо в каламар і поставив крапку. Не боюся я ні поліцаїв, ні агентів з жетонами. Я або вільна людина, або взагалі не людина. Ось той жнець, що зветься Смерть.
Реєстраційний формуляр Франц віддає господині, так, цю справу зробили, готово. Готово. А тепер підтягнемо штани, напружимо ноги — й уперед, на Берлін.
На Бруннерштрасе, там, де прокладають тунель для підземки, в шахту провалився кінь. Навколо вже з півгодини товчеться юрба, прибула пожежна машина з командою. Пожежники підсунули попід черево тварини спеціальний пас. Кінь стоїть просто на водогінних та газових трубах, хтозна, може він ногу зламав, увесь тремтить і час від часу перелякано ірже; згори видно лише, як стирчить його голова. Коня лебідкою тягнуть догори, а той нестямно хвицає ногами.
153
Крилатий вислів за назвою новели швейцарського письменника Ґотфріда Келлера