Але Сонею звалася вона в нього лише один день, Франц благає її, нехай нове ім'я придумає, не терпить він іноземних імен, вона ж не іноземка, а з Бернау. Було в нього чимало дівчат, їй це і так зрозуміло, але ще жодної, яка б звалася Марією. Оте б ім'я йому сподобалося: Марі, Міца. Так він і назвав її ласкаво — «моя Міцекен».
Минуло не так і багато часу — десь, напевне, був початок червня, — аж раптом сталась у Франца з нею одна пригода. Ні, вона не завагітніла й не захворіла. То було щось геть інше, Франц узяв те близько до серця, хоча нічого страшного, власне, й не трапилося. Тоді якраз Штреземан[157] збирався до Парижа, а може й ні, а у Ваймарі в приміщенні телеграфу завалилася стеля, а ще якийсь безробітний хлоп поїхав слідом за своєю нареченою, а вона поїхала з іншим до Гарца, то він застрелив їх обох і наостанок пустив собі кулю в лоба. Але такі речі стаються за будь-якої погоди, а ще оте велике вимирання риби у річці Біла Ельстер. Коли почитаєш таке — здивуєшся, а як сам побачиш — ніби нічого такого особливого; скрізь таке трапляється.
Франц частенько бував у ломбарді на Альте-Шенгаузерштрасе: побалакає там у буфеті, де його вже знають, з ким треба, прогляне в газетах оголошення «куплю/продам», а в обід зустрічається з Міцою. Аж ось одного разу він звернув увагу, що Міца прибігла до Ашинґера, де вони обідають на Алексі, захекана. Каже, що проспала, але Франц відчуває: щось із нею не так. Та ось він уже все забув, вона така ласкава до нього, просто аж не віриться, і в помешканні у них так чисто, зі смаком облаштовано, скрізь квіточки, серветочки, стрічечки, як у дівочій кімнаті. Завжди добре провітрено, ще й лавандою пахне, тож Франц тішиться, коли вони ввечері повернулися разом додому. Та й у ліжку вона така ніжна, як пір'їнка, така спокійна й лагідна, щаслива, як їхнього першого дня. Але часом вона якось так серйозно дивиться, і Франц ніяк не збагне, в чому там річ: напевне, про щось думає, коли ось так сидить біля вікна, і про що ж це вона може думати? А коли спитає її, вона завжди сміється й каже, що ні про що не думає. Хіба можна цілісінький день про щось думати? І Франц із цим погоджується.
А зовні на дверях у них висить поштова скринька з прізвищем Франца, зазначеним у фальшивих документах: Рекер, він завжди підписується так у газетних оголошеннях і в листах. Аж якось розказує йому Міца таке: вона чітко чула, як уранці поштар щось кинув до їхньої скриньки, а коли вона вийшла подивитися, то в скриньці нічого не було. Франц дивується й думає, що б то могло означати. Тут Міца й каже, що, напевне, хтось того листа зі скриньки витяг; оті сусіди навпроти постійно у вічко дивляться, от вони й побачили, що поштар щось укинув, а тоді дістали те зі скриньки. Франц аж почервонів від люті та й думає собі: може, це хтось мене вистежує, й увечері він вирішив зайти до тих сусідів. Постукав, а на порозі жінка, каже, що зараз гукне свого чоловіка. Чоловік уже старшого віку, а жінка ще молода, старому десь під шістдесят, а їй близько тридцяти. Питає Франц того сусіда, чи не залишали в них часом листа для нього, помилково. Чоловік поглянув на дружину: «Залишали тут сьогодні листа? Я щойно додому прийшов». — «Ні, мені ніхто нічого не залишав». — «А о котрій годині це було, Міцо?» — «Десь близько одинадцятої, поштар завжди о цій порі приходить». А жінка й каже: «Так, він близько одинадцятої приходить. Але ж пані завжди сама бере в нього пошту, коли щось надходить, і він завжди дзвонить». — «Звідки ви все так добре знаєте? Я тільки один раз зустріла його на сходах, він тоді дав мені листа, і я його також у скриньку кинула». — «Цього вже я не знаю, кидали ви його у скриньку чи ні. От що він листа вам давав, це я бачила. Але до чого тут ми?» — «Отже, для мене листа тут не залишали? Моє прізвище Рекер, тобто листа не було?» — «Та бог з вами, ми ж не будемо чужих листів брати. Поштової скриньки ми не маємо, самі бачите, та й поштар до нас нечасто заходить». Франц з похмурим обличчям розвернувся й пішов до своїх дверей, Міца за ним. На порозі підняв картуза. «Ну, то звиняйте. На все добре!» — «На все добре! Бувайте здорові!»
Франц і Міца ще довго балакали про цю справу. Франц усе думав, що сусіди за ним стежать. Треба Герберту і Єві про це розказати. А Міці велів сказати поштареві, нехай завжди дзвонить, коли є листи. «Та я вже казала, Францекене, але буває, що приходить якийсь новий».
А за кілька днів Франц випадково зайшов у обідній час додому, Міца вже пішла до Ашинґера, аж тут він знайшов розгадку: щось зовсім несподіване, таке, що аж до кісток пробрало, проте боліло йому не дуже. Заходить він до кімнати, вона, звісно, порожня, скрізь чисто, а на столі стоїть скринька з дорогими сигарами для нього, Міца написала записочку «Для Францекена», та ще й дві пляшки кминового лікеру. Франц такий радий, думає собі, оце вона добре гроші рахує, ще й на таке залишається, з такою варто було б і одружитися, він аж мліє від утіхи, ти диви, та вона ще й канарку купила, так ніби сьогодні в мене день народження, ах ти ж моє мишеня, знайдеться і в мене щось для тебе. Шукає по кишенях гроші, аж тут дзвінок, ага, то поштар прийшов, щось він сьогодні дуже пізно, вже дванадцята, я йому зараз сам скажу.
157
Ґустав Штреземан