І ось на острівці для пішоходів біля тумби з рекламою «Персилу» він нарешті тицьнув їй у руки квіти. Вона вже давно кидала на нього благальні погляди, та він усе мовчав, а тепер вона схопила його ліву руку, підняла долоню й припала до неї розпашілим личком. Жар від її обличчя розтікається по його тілу. Аж раптом вона зупинилася, безсило опустила руку, її голівка почала хилитися на ліве плече. Франц злякано обхопив її за стан, а вона ледь чутно шепоче йому: «То нічого, Франце. Минеться». Вони переходять навскоси вулицю, постояли на розі, де зносять універмаг Гана, і рушили далі. Міца крокує вже зовсім бадьоро. «Ну як ти, Міцо?» А вона стискає його руку: «Оце щойно, я так боялася». Вона відвернулася, на очі накотилися сльози, але ось вона знову посміхається, він і помітити нічого не встиг, ті кілька годин були жахливими.
Ось вони вже нагорі, у себе в квартирці, Міца у своїй білій сукні сидить на ослінчику, вікно вони розчахнули навстіж, надворі страшенна спека, дуже парко, Франц сидить без піджака на канапі, сидить і не зводить з Міци очей. Який же він закоханий; я такий щасливий, що вона тут, які в тебе милі рученята, Міцо, я куплю тобі лайкові рукавички, а ще блузку, що не кажи, а це так гарно, що ти тут, я такий радий, що ти знову тут. Він припав головою до її колін. Потім тягне до себе, не може натішитися нею, надивитися на неї, все притискає її до себе, щоб відчувати її. Я знову став людиною, ні, я тебе не залишу, хай би що там сталося. Він шепоче: «Мила моя дівчинко, Міцекен, ти як знаєш, але я тебе не залишу».
Які ж вони щасливі! Обійнявшись, дивляться на канарку. Міца порпається у своїй сумочці, показує Францові того листа, що в обід принесли: «Хтось наґрамузляв якісь дурниці, а ти так розхвилювався». Вона зіжмакала листа й кинула на підлогу. «Дурненький, я тобі такого добра можу цілу паку показати».
І в наступні дні Франц Біберкопф ходить такий тихомирний. Він більше не кидається з азартом на кожне сумнівне діло, набридла йому біганина від перекупника до перекупника або до покупця. Як щось і не вигорить, плював він на це. Франц має час, терпіння і спокій. Якби погода була кращою, він би пристав на пораду Міци та Єви, поїхав би у Свінемюнде[159], трохи відпочив би; та з такою погодою годі щось планувати, дощ і мряка кожен божий день, а ще холод, от у Гоппенґартені дерева повиривало з корінням, то який же вітрюган на морі мусить бути? Франц і Міца просто нерозлучні, часто навідуються до Герберта з Євою. У Міци з'явився постійний шанувальник, доволі заможний пан, з Францом вони знайомі, Франц відрекомендувався йому як чоловік Міци, часом вони з іще одним обожнювачем Єви ходять у шинок, де утрьох можуть по-приятельському перехилити чарчину-другу.
Як високо піднявся наш Франц Біберкопф! Як добре йому ведеться, як усе змінилося! Він же був на волосину від смерти, а як піднявся! Який він тепер задоволений, нічого йому не бракує, вдосталь і їжі, і питва, і вбрання. А ще в нього є дівчина, з якою він щасливий, грошей він має більше, ніж може витратити, усі свої борги перед Гербертом він уже виплатив, Герберт, Еміль, Єва — то його друзі, які йому тільки добра бажають. Цілими днями він просиджує в Герберта та Єви — чекає на Міцу, часом їде на озеро Мюґельзее, де він з двома приятелями займається веслуванням: з дня у день його ліва рука стає сильнішою та спритнішою. Часом він навідується на Мюнцштрасе, в ломбард, подивитися, що там і як.
Ти ж заприсягся, Франце Біберкопф, що хочеш залишитися «порядним». Ти вів непутящий спосіб життя, потрапив під колеса, а ще раніше порішив Іду й відсидів за це, то було жахливо. А зараз? Знову на тому ж місці, Іда зветься Міцою, однієї руки нема, дивися, щоб ти знову не запив, а то все повернеться на круги своя, але цього разу все буде значно гірше, а потім настане кінець!
— Дурниці! Хіба я винний? У сутенери я не напрошувався. Кажу ж, дурниці. Я зробив, що було в моїх силах, зробив, що є в людських силах, мені ось руку машиною відчавило, попробуй проживи після такого. Просто все інше мені вже остогиділо. Хіба ж я не торгував, хіба не бігав з ранку до вечора? Годі з мене. Ні, я вже не порядний, тепер я став сутенером. І мені від цього анітрохи не соромно. А ти сам що за один, з чого живеш, хіба не за рахунок інших? Хіба я з когось шкуру деру?
— Дивися, Франце, закінчиш у тюрмі, або тебе хтось ножем у живіт штрикне.
— Нехай лиш спробує. Спершу я його своїм ножем почастую.
Німецький Райх[160] — республіка, а хто не вірить, той одержить по шиї. На Кепенікштрасе, в будинку поряд з Міхаелькірхштрасе, проходять збори, зала довга і вузька, на стільцях рядами сидять робітники, молодики нерідко в зелених сорочках з широкими, відкладними комірами, поміж рядів походжають дівчата й жінки, продавці брошур. На сцені за столом президії підвівся якийсь товстун з великою лисиною, що сидів між двома іншими, і взявся щось там промовляти — обурювався, обіцяв, сміявся і дратувався.
160
Пародія на першу статтю конституції Ваймарської республіки, десятиріччя прийняття якої відзначалося в серпні 1928 року.