Робітник відсьорбнув свого лимонаду, кивнув: «Ну, то спробуй сам». Франц усе сміється. А робітник: «Та я тобі вже тридцять разів казав: сам ти нічого не зробиш. Нам потрібна бойова організація. Ми маємо нести в маси знання про те, що держава і економічні монополії — це влада насильства». А Франц усе сміється. Не ждіть рятунку не від кого: ні від богів, ні від царів! Позбудеться ярма тяжкого сама сім'я пролетарів[168].
Сидять мовчки один навпроти одного. Старий робітник у зеленій сорочці вп'явся поглядом у Франца, а той також дивиться йому в очі. Ну що дивишся, хлопче, не можеш мене розкусити, еге ж? Робітник знову почав: «Ось що я тобі скажу! Видно, що хоч як пояснюй тобі, товаришу, а всі слова на вітер. Сильно ти впертий. Дивися, а то ще голову розіб'єш. Ти не розумієш, що головне в пролетаріаті — це солідарність. От чого ти не знаєш». — «Послухай, колего, ми краще візьмемо свої капелюхи й підемо собі, так, Віллі? Досить уже, набалакалися. Ти постійно те саме торочиш». — «Так і є. Ідіть собі, забийтеся в якусь нору й не вилазьте. А на збори більше не приходьте». — «Вибачайте, пане майстре, просто в нас було пів години вільного часу, ось ми й зазирнули до вас, дуже дякуємо за спілкування, гей, господарю, будь ласка, розрахуйте нас. Ось дивися, я плачу: три гальби пива, дві чарки шнапсу — всього марка десять, ось я плачу, це і є пряма дія»!
«Хто ж ти врешті такий, колего?» — напосідає робітник. Франц бере решту. «Я? Сутенер! Хіба по мені не видно?» — «Та взагалі-то видно». — «Я сутенер, зрозумів? Є ще питання? Ану, Віллі, скажи йому, хто ти такий». — «Його це не обходить». Хай йому біс, та це ж аферисти, точно! Тепер усе сходиться. Я так і думав. Взялися зуби мені заговорювати, хотіли втертися в довіру. «Ви — покидьки капіталістичного болота. Ану, забирайтеся геть! Ви ж навіть не пролетарії. Таких люмпенами називають, волоцюгами». Франц уже підвівся. «Нічого подібного, по нічліжках ми не ходимо. Бувайте здорові, пане Пряма дія. Відгодовуйте й надалі капіталістів. Не забудьте, на сьому ранку вам слід прибути на костоломку, одержите п'ять монеток для своєї старої». — «Щоб я вас тут більше ніколи не бачив!» — «Не переживай, пане Пряма дія, базікало, з прислужниками капіталізму ми не знаємося».
І спокійно вийшли на вулицю та йдуть собі попід руку запиленим тротуаром. Віллі перевів подих: «Ну й добрячого прочухана ти йому дав, Франце!» Він дивується, що Франц відповідає коротко, уривчасто. Франц похмурий, сам не свій, із зали він вискочив, сповнений ненависти й люті, все це ще клекоче в ньому, він і сам не знає чому.
Міцу вони зістріли в «Мока-фікс» на Мюнцштрасе, де був страшенний шарварок. Франц подався з Міцою додому, йому треба з нею посидіти, побалакати. Він переповів їй розмову із сивим робітником. Міца все горнеться до нього, але він хоче почути від неї, чи він усе правильно казав. А вона лиш усміхається, гладить його руку, тут прокинулася канарка, Франц зітхає, ні, не може вона його заспокоїти.
А політика все не дає Францу спокою. [Чому? Що тебе гризе? Перед ким ти виправдовуєшся?] Він відчуває: щось тут не те, хотів би зацідити їм у пику, так вони його дратують, взявся читати «Червоний прапор» та «Безробітного»[169]. У Герберта і Єви він усе частіше з'являється з Віллі. Але ті Віллі недолюблюють. Франц також не в захопленні від нього, але з ним хоч поговорити можна, а в політиці він таки краще за них усіх розбирається. Коли Єва благає його кинути спілкуватися з тим типом, адже Віллі тільки гроші з нього тягне, а сам просто кишеньковий злодій, Франц із нею цілком погоджується; Франц справді не має до політики жодного стосунку, все життя вона була йому огидною. Але сьогодні пообіцяє Єві відшити Віллі, а назавтра знову гуляє з тим пройдисвітом ще й бере з собою на веслування.
Єва каже Гербертові: «Якби це був не Франц і він не мав такої халепи зі своєю рукою, то я б його швидко від того Віллі віднадила». — «Хіба?» — «Запевняю тебе, він би й два тижні з тим типом не ходив, який його тільки використовує. Найшов собі товариша! По-перше, я на місці Міци зробила б так, щоб його схопили». — «Кого, Віллі?» — «Та Віллі або й Франца — байдуже. Тоді вони б запам'ятали. Як сидітиме в буцегарні, то матиме час подумати, хто був правий». — «Щось ти надто сувора до Франца, га, Єво?» — «Хіба ж для того я звела з ним Міцу, щоб та катувалась тепер з ними обома, а Франц узявся за оті штуки? Ні, таки мусив би Франц бодай один раз мене послухатись. І так уже без руки, чим усе це скінчиться? Оце вчепився в ту політику й замучив уже нею бідну дівчину». — «Так, вона справді добряче злиться. Вона мені вчора також призналася. Сидить і чекає на нього, коли той прийде. Що ж це, врешті, за життя для неї?» Єва цілує Герберта: «Ось і я так думаю. Оце якби ти, Герберте, спробував так само постійно пропадати з дому й тинятися по всіляких дурних зборах!» — «То що би ти зробила, моя кицюню?» — «Спершу видряпала б тобі очі, а потім — можеш приходити після дощику в четвер». — «Та я до тебе, кицюню, і в четвер, і після дощу прийшов би!» Вона легенько ляснула його долонею по губах, а потім обхопила за плечі й струсила: «Кажу тобі, я не дозволю таку дівчину, як Соня, занапастити, шкода мені її. Так ніби він уже не досить обпікся, а зараз і п'яти пфеніґів не заробляє». — «Ну то зроби щось із нашим Франциком. Я його добре знаю, він милий і славний, але марна справа щось йому втокмачувати — як горохом об стіну. Нічого не слухає». Тут і Єва згадала, скільки разів вона вмовляла його не ходити до Іди, а потім стільки застерігала, ох уже вона від нього натерпілася, та й зараз не рада, що все так обернулося.
169
«Червоний прапор»