Соня і Єва знають, що то звичайна собі ярмаркова пісенька, яку катеринники співають під картинки, вивішені на шворці; але коли Соня доспівала до кінця, обоє розплакалися й довго не можуть заспокоїтись, забувши про свої цигарки.
А Францик Біберкопф ще якийсь час побрьохався в політиці. Хвацький Віллі грошей має небагато, він хлопець кмітливий, але серед кишенькових злодіїв ще початківець, отож він і вчепився у Франца. Він виховувався в дитбудинку, а там йому хтось розповів про комунізм, мовляв, то все дурниці, що розумна людина вірить тільки Ніцше і Штирнеру[171] й робить те, що подобається. Тож цього крутія й природженого жартуна медом не годуй, а дай походити на різні збори, де він постійно вигукував із зали ущипливі репліки. На цих зборах він виловлював людей, з якими потім робив різні ґешефти, а з іншими влаштовував різні витівки.
Франц ще трохи походив з ним, а потім назавжди розпрощався. Та й з політикою було покінчено, навіть без втручання Міци і Єви.
Якось увечері сидить він за столиком із одним столяром, чоловіком уже старшого віку, з яким познайомився на зборах; Віллі тим часом стоїть біля шинквасу й балакає з іншим відвідувачем. Франц схилився над столом, підпер лівицею голову та слухає, що йому оповідає столяр, а той каже: «Знаєш, колего, я оце на збори ходжу лише тому, що у мене жінка хвора, моя присутність їй увечері не потрібна, їй треба спокій, а рівно о восьмій вона приймає свою піґулку снодійного, п'є чай, а я маю вимкнути світло, то що тоді мені вдома робити? Так і спитися можна по шинках, коли жінка хвора.
«Послухай, поклади її в лікарню. Залишатися вдома — то, певно, не для її недуги».
«Та була вже вона в лікарні. Я її звідти забрав. Їжа там погана, а краще їй також не стало».
«Значить, твоя жінка таки сильно хвора?»
«Матка у неї приросла до прямої кишки, щось таке. Її вже оперували, але з того не було користи. Живіт різали. Аж тут лікар каже, що все це на нервовому ґрунті, а так більше нічого немає. Але ж у неї такі болі, цілий день криком кричить».
«Треба ж таке!»
«А той лікар, чого доброго, її невдовзі взагалі в здорові запише. Вже двічі вона мала приходити на медогляд до лікаря при касі, але вона ж не може туди піти. Бо той точно її здоровою запише. Якщо в когось хворі самі лише нерви, такий вважається здоровим».
Франц слухає й думає собі: адже він також був хворий, руку йому відчавило автом, він лежав у лікарні в Маґдебурзі. Тепер про це йому не хочеться навіть згадувати, то зовсім інший світ. «Може, ще пива?» — «Та можна». — «Прошу, одне». Столяр поглянув на Франца. «А ти не в партії, колего?» — «Раніше був, а зараз ні. Немає жодного сенсу».
171
Макс Штирнер, власне Йоганн Каспар Шмідт