Выбрать главу
Промишляла в Абрудпанті зграя лютих розбишак, Та у них за отамана щирий серцем був юнак. Якось в лісі дочку князя той юнак зустрів нараз, І лунає над дерева: «Тільки смерть розлучить нас!» Та уже їх скрізь шукають, можуть вже ось-ось знайти, І закохані не знають, де ховатись, як втікти. Батько їх клене і шпетить, отамана жде тюрма, А дочка пощади просить, бо загине і вона. І юнак на ймення Гвіто, в вежі темній він сидить, Ізабела ж все мудрує, як коханого звільнить. І нарешті їй вдається, не знайдуть його повік, Від зашморгу врятувався її любий чоловік. Знову мчить юнак до замку Ізабелу виручать, Бо насильно із немилим її хочуть повінчать. Ізабела вже у церкві, вже іде до вівтаря, Тут блідий з'явився Гвіто і кричить: «Вона моя!» Вмить зомліла Ізабела, вся бліда і нежива, Ні цілунки не поможуть, ні ласкавії слова. І до батька мовить Гвіто: «В тому я не завинив, Ти їй стер рум’янець з личка, ти їй серденько розбив». Нахиливсь до Ізабели, в очах сльози й каяття, Раптом Гвіто помічає: в ній ще теплиться життя. Дівчину схопив на руки і до виходу спішить, Він кохану заховає і надійно захистить. Та нема їм порятунку, від закону не втечеш. Краще приймемо отруту, я готовий, і я теж. Вже не треба нам втікати, вже нема нам вороття. Хай Всевишній нас розсудить, жде на небі нас життя.

Соня і Єва знають, що то звичайна собі ярмаркова пісенька, яку катеринники співають під картинки, вивішені на шворці; але коли Соня доспівала до кінця, обоє розплакалися й довго не можуть заспокоїтись, забувши про свої цигарки.

З політикою покінчено, але постійне неробство — ще небезпечніше

А Францик Біберкопф ще якийсь час побрьохався в політиці. Хвацький Віллі грошей має небагато, він хлопець кмітливий, але серед кишенькових злодіїв ще початківець, отож він і вчепився у Франца. Він виховувався в дитбудинку, а там йому хтось розповів про комунізм, мовляв, то все дурниці, що розумна людина вірить тільки Ніцше і Штирнеру[171] й робить те, що подобається. Тож цього крутія й природженого жартуна медом не годуй, а дай походити на різні збори, де він постійно вигукував із зали ущипливі репліки. На цих зборах він виловлював людей, з якими потім робив різні ґешефти, а з іншими влаштовував різні витівки.

Франц ще трохи походив з ним, а потім назавжди розпрощався. Та й з політикою було покінчено, навіть без втручання Міци і Єви.

Якось увечері сидить він за столиком із одним столяром, чоловіком уже старшого віку, з яким познайомився на зборах; Віллі тим часом стоїть біля шинквасу й балакає з іншим відвідувачем. Франц схилився над столом, підпер лівицею голову та слухає, що йому оповідає столяр, а той каже: «Знаєш, колего, я оце на збори ходжу лише тому, що у мене жінка хвора, моя присутність їй увечері не потрібна, їй треба спокій, а рівно о восьмій вона приймає свою піґулку снодійного, п'є чай, а я маю вимкнути світло, то що тоді мені вдома робити? Так і спитися можна по шинках, коли жінка хвора.

«Послухай, поклади її в лікарню. Залишатися вдома — то, певно, не для її недуги».

«Та була вже вона в лікарні. Я її звідти забрав. Їжа там погана, а краще їй також не стало».

«Значить, твоя жінка таки сильно хвора?»

«Матка у неї приросла до прямої кишки, щось таке. Її вже оперували, але з того не було користи. Живіт різали. Аж тут лікар каже, що все це на нервовому ґрунті, а так більше нічого немає. Але ж у неї такі болі, цілий день криком кричить».

«Треба ж таке!»

«А той лікар, чого доброго, її невдовзі взагалі в здорові запише. Вже двічі вона мала приходити на медогляд до лікаря при касі, але вона ж не може туди піти. Бо той точно її здоровою запише. Якщо в когось хворі самі лише нерви, такий вважається здоровим».

Франц слухає й думає собі: адже він також був хворий, руку йому відчавило автом, він лежав у лікарні в Маґдебурзі. Тепер про це йому не хочеться навіть згадувати, то зовсім інший світ. «Може, ще пива?» — «Та можна». — «Прошу, одне». Столяр поглянув на Франца. «А ти не в партії, колего?» — «Раніше був, а зараз ні. Немає жодного сенсу».

вернуться

171

Макс Штирнер, власне Йоганн Каспар Шмідт (1806–1856) — німецький філософ, предтеча нігілізму, екзистенціалізму, психоаналітичної теорії та анархічного індивідуалізму.