І Франц іде собі далі розпеченою, запилюженою, неспокійною вулицею. Серпень. На Розенталерплац купа людей, продавець газет тримає «Берлінську робітничу газету»[174]: «Марксистське таємне судилище», «Чеський єврей збиткується над хлопчиками», зґвалтував 20 хлопчиків, але його й досі не арештовують. Я також колись так торгував. Жахлива спека сьогодні. Франц зупинився: купив у чоловіка газету, на шапці свастика зеленого кольору, одноокий інвалід, знаю його з «Нового світу»[175], пий, пий, братику, пий, вдома залиш усі думи сумні, пий, братику, пий, вдома залиш усі думи сумні, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя.
Перейшов через площу і рушив по Ельзассерштрасе, згадав шнурки для черевиків, Людерса, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя. Давно це було, минулого Різдва, страшенно давно, ось тут я стояв біля Фабіша, вигукував, торгував усіляким мотлохом, чимось для краваток, либонь затискачами, і Ліна, Ліна, полячка, товстушка, приходила сюди за мною.
І Франц, сам не знаючи чому, вертається на Розенталерплац і стоїть на зупинці біля Фабіша, якраз навпроти Ашинґера. І чекає. Так: він хоче саме туди. Він стоїть і чекає, і в ньому ніби тремтить якась магнітна стрілка, що вказує на північ! До Теґеля, там тюрма, тюремний мур! Саме туди йому закортіло. Саме туди йому треба.
І ось якраз їде 41-й трамвай, зупиняється, Франц заходить. Відчуває, що робить усе правильно. Трамвай рушив і їде, їде в Теґель. Він заплатив 20 пфеніґів, узяв квиток, він їде в Теґель, все йде як по маслу, ну й діла. На душі стало так легко! Справді, він їде в Теґель. Брунненштрасе, Уферштрасе, алеї, Райнікендорф, це справжнє, все це справді існує, саме туди він їде, воно там. І все цілком правильно. І поки він так сидить, усе стає ще більше справжнім, ще міцнішим, ще потужнішим. Франц відчуває таке глибоке задоволення, його охопило таке сильне умиротворення, що він заплющив очі й поринув у міцний сон.
Трамвай у сутінках проїхав ратушу. Берлінерштрасе, Райнікендорф-Вест, Теґель, кінцева. Кондуктор будить Франца, допомагає підвестися: «Далі трамвай не йде. А куди вам узагалі треба?» Франц, похитуючись, іде до виходу: «Теґель». — «Ну то ви вже приїхали». От набрався, так інваліди й пропивають свою пенсію.
А Франца зморив такий непереборний сон, що він насилу перейшов через площу й одразу попрямував до найближчої лавки під ліхтарем. Патрульний поліцай будить його, вже третя година ночі, він не чіпляється, бачить, що чоловік пристойно вдягнений, напевне, добряче набрався, але ж тут його можуть обчистити. «Тут не можна спати! Де ви мешкаєте?»
Франц трохи прочунявся. Позіхає. Так хочеться спатоньки! Ба, та це ж Теґель! А що я тут роблю? Для чого я сюди приїхав? Думки напливають одна на одну, мені треба в ліжко, а більше нічого. Сумно і сонно роззирається він навсібіч: так, так, це Теґель, тут я колись сидів, і що з того? Таксі! То навіщо я приїхав у Теґель? Гей, водію, розбуди мене, якщо я засну!
І могутній сон знову огорнув його, зірвав пелену з очей, і Франц усе зрозумів.
Ось там гори[176], і старий чоловік підводиться й каже до свого сина: ходімо. Ходімо, — каже старий чоловік до свого сина і йде, і син іде з ним, іде за ним горами й долами, вгору і вниз, вгору і вниз. — Скільки ще йти, батьку? — Я не знаю, маємо йти горами й долами, довго йти, іди за мною. Ти втомився, сину мій, не хочеш іти? — Та ні, я не втомився; коли ти хочеш, щоб я йшов з тобою, то я піду. І знову горами й долами, вгору і вниз — довгий шлях, уже полудень, і прийшли вони. — Поглянь, сину мій, там стоїть вівтар. — Мені страшно, батьку. — Чому тобі страшно, сину мій? — Ти рано розбудив мене, ми вийшли й забули ягня для цілопалення. — Так, ми його забули. Йшли горами й долами, вгору і вниз, так, ми його забули, ми не привели ягня. Поглянь, ось там вівтар. — Мені страшно, батьку. — Я маю скинути плаща; тобі страшно, сину мій? — Так, мені страшно, батьку. — Мені також страшно, мій сину, підійди ближче до мене, я вже скинув плаща, щоб не замастити рукави кров'ю. — Мені страшно, батьку, бо ти маєш ніж. — Так, я маю ножа, бо мушу вбити тебе, мушу принести тебе в жертву, так наказав Господь, покорися його волі, сину мій. — Ні, ні, я не можу, я закричу, не торкайся мене, я не хочу, щоб мене вбили. — Ти стоїш на колінах, сину мій, не кричи. — Я кричатиму. — Не кричи; якщо ти не захочеш, я не зроблю цього, але ти маєш захотіти. — Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, чому я не можу повернутися додому? — Що тобі дім, коли Господь кличе тебе? — Я не можу, ні, але хочу, ні, не можу. — Підійди ближче, сину мій, поглянь, у мене в руці ніж, поглянь на нього, він дуже гострий, він має увіткнутися тобі в шию. — Має перетяти моє горло? — Так. — І тоді заструмує кров? — Так. Бо так наказав Господь. Чи хочеш ти сповнити його волю? — Я ще не можу, батьку. — Підійди швидше, мені не вільно бути твоїм убивцею; я можу принести тебе у жертву, тільки якщо ти сам цього побажаєш, сам віддаси своє життя. — Сам віддам своє життя? — Так, і віддаси його без страху. О, горе мені! Ти маєш померти, віддати своє життя Господу. Підійди ближче. — Наш Господь хоче цього? Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, я так рано сьогодні встав. — Ти ж не хочеш бути боягузом? — Так, я все зрозумів, усе зрозумів! — І що ж ти зрозумів, сину мій? — Піднеси ножа до мого горла, зачекай, я лиш відгорну комір, щоб оголити шию. — Я бачу, ти таки справді все зрозумів, сину мій. Ти мусиш тільки захотіти, і я мушу захотіти, і якщо ми обоє охоче скоримося його волі, тоді озветься Господь, ми почуємо його поклик: «Зупинися!» Тож ходи сюди, підстав свою шию. — Так. Мені зовсім не страшно, я радо сповню його волю. Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, і ось ми тут. Піднеси сюди ножа, батьку ріж, я не кричатиму.
176
Переказ історії Авраама та Ісака (Перша книга Мойсеєва, 22:3-22:12.). Використано український переклад Івана Огієнка.