У тому самому будинку, у флігелі, на кухні сидить інша дівчина; мати пішла на закупи, й дівчина потай пише в своєму щоденнику, їй двадцять шість років, вона безробітна. Останній запис від 10 липня звучить так: «Учора після обіду мені стало краще; але погожих днів зараз так мало. Я ні з ким не можу поговорити так щиро, як би мені хотілося. Тому я й вирішила все записувати. Коли у мене місячні, я ні на що не здатна, найменші дрібниці створюють мені великі труднощі. Все, що я тоді бачу, викликає в мені тяжкі думки, і я не можу їх позбутися; я стаю страшенно нервовою, й мені досить важко змусити себе чимось зайнятися. Якийсь внутрішній неспокій змушує кидатися то до того, то до того, але я нічого не доводжу до кінця. Наприклад, рано-вранці, коли я прокидаюся, то зовсім не хочу вставати; але я таки змушую себе до цього і намагаюся всіляко себе підбадьорити. Проте одягатися для мене страшенно стомливо. Одягаюся я дуже довго, бо в мене знову голова йде обертом від різних думок. Мені завжди здається, що я роблю щось не так, і від того сама тільки шкода. Коли я кидаю в пічку вугілля й спалахують іскри, то часто буває так, що я лякаюсь, обдивляюся себе, чи не загорівся, бува, на мені одяг, чи не зіпсувала я чогось, й чи не спалахне пожежа непомітно для мене. І так цілісінький день; усе, що я роблю, здається мені не до снаги, й коли я таки змушу себе до цього, то, попри всі мої зусилля впоратися з усім якомога швидше, робота забирає у мене страшенно багато часу. Так минає день, а я знову нічого не встигла, бо повсякчас поринаю у різні думки. А як подумаю, що, всупереч усім моїм зусиллям, я не здатна налагодити своє життя, мене охоплює відчай, і я довго плачу. Такими мої місячні були завжди, вони почалися, коли мені було дванадцять. Мої батьки вважають все це дурницями, кажуть, що я прикидаюся. Коли мені було двадцять чотири, я намагалася накласти на себе руки, але мене врятували. Тоді я ще не мала статевих стосунків і покладала на них великі надії, на жаль, даремні. Я була дуже поміркованою в цьому сенсі, а останнім часом навіть чути про це не хочу, оскільки й фізично я дуже охляла.
14 серпня. Вже цілий тиждень я почуваюся дуже погано. Не знаю, що зі мною буде, якщо все так триватиме й далі. Думаю, що якби я не мала нікого на світі, то без вагань відкрутила б уночі газовий кран. Але я не можу завдати такого болю своїй мамі. Проте я дуже хотіла б підхопити якусь серйозну хворобу і померти від неї. Ось я й написала, як воно зі мною є, що у мене на душі».
Правда, з якої б то причини [цілую вашу руку, мадам, цілую вашу руку[184]], з якої б то причини, треба подумати, Герберт у повстяних пантофлях походжає по кімнаті й думає, а за вікном дощ, мрячить і мрячить, неможливо вийти на вулицю, ще й сигари закінчилися, в домі також ні в кого не позичиш, з якої б то причини в серпні мусить постійно дощити, так цілий місяць уже поплив за водою, стік великими краплями, наче й не було, з якої б то причини Франц ходить до Райнгольда і тільки про нього й балакає? [Цілую руку, мадам, своїм співом радувала сама Зіґрід Онеґін[185], аж поки він не махнув на все рукою, поставив життя на карту і таким чином здобув перемогу.] А Франц, мабуть, знає чому, з якої причини, він таки напевне має знати, а дощ усе не вщухає, міг би й до нас зазирнути.
«Послухай, Герберте, і ти сушиш собі цим голову, та облиш, тішся, що він кинув бавитися в ту кляту політику, може, вони справді друзі?» — «Та що ти кажеш, Єво! Які друзі? Крапка на цьому, більше не хочу тебе слухати, дорогенька. Я краще за тебе знаю. Щось він хоче від нього, щось йому треба». [Але з якої причини? Угоду затвердило центральне управління, а отже, ціна цілком прийнятна.] «Він таки чогось хоче, але що йому потрібно, чому він туди постійно ходить і постійно про це говорить? Порішити когось з тієї банди хоче — ось чому! Прикинеться смирненьким, а коли втреться в довіру, то зробить «бах, бах» — ніхто й опам'ятатись не встигне». — «Ти так думаєш?» — «А хіба ж не так?» Зрозуміла річ. Цілую вашу руку, мадам, цілую вашу руку… Ну й дощ! — «Ти справді так думаєш, Герберте? Правду кажучи, мені все це також здалося підозрілим: через них людина руку втратила, а потім до них у гості ходить». — «Отож-бо! А я що кажу?» Цілую вашу руку… «То ти думаєш, Герберте, що не треба йому нічого казати; будемо вдавати, що нічого не помічаємо, що зовсім сліпі?» — «Ніби ми якісь верблюди, й з нами можна робити що заманеться». — «Так, Герберте, то буде найкраще, мусимо промовчати, а як з ним інакше, він же такий дивак». Акт продажу затверджено центральним правлінням, тож запропонована ціна… Але з якої б то причини, з якої причини? Треба подумати, подумати як слід… А тут цей дощ…
184
«Цілую вашу руку, мадам» — танґо Ральфа Ервіна, слова Фріца Роттера (1928), а також однойменний німецький фільм 1929 року за участю Марлен Дітріх.