І хоч він нічого поганого тій дівчині не зробив, вона не заспокоїлась і жодні свідчення її не переконали. Пішла вона собі, а що насправді в дівочій душі коїлося — того ніхто не знає, проте думка про вітчима міцно засіла у неї в голові. Взяла вона і написала листа до кримінальної поліції Берліна, відділ 4 а: «Я часто купувала рибу в пана Фінке, але хоч я його падчерка, він не вважає себе моїм батьком і обманює мою матір, бо в нього п'ятеро дітей від іншої». Все скінчилося тим, що свої імена діти ще змогли зберегти, а от із прізвищем справа вийшла кепська. Тепер вони звуться Гундт[191], та ще й із «дт» у кінці — таке було дівоче прізвище матері, до того ж вони враз стали позашлюбними дітьми; про таких сказано в Громадянському кодексі: «Позашлюбна дитина та її батько не вважаються родичами».
І так само, як той Фінке, живе собі наш Франц Біберкопф — у мирі та спокої. Напав був на нього хижий звір і руку йому відгриз, а потім він того звіра приструнив, тож звір тепер і сичить, і гарчить, і за ним плазує. Ніхто з тих, що товаришує із Францом, не бачить, як він того звіра приструнив, лише один чоловік знає. Франц ходить твердим кроком і свою вперту голову не схиляє. Він усе по-своєму робить й очі щирі має. А один чоловік, якому він нічого лихого не зробив, той усе загадується над питанням: «Чого йому треба? Чого ж йому треба від мене?» Він бачить усе те, чого інші не бачать, і все розуміє. Яке йому діло до м'язистої потилиці Франца, до його міцних ніг, до доброго сну? Але все це його чогось дратує, він не знаходить собі спокою. Цього він Францові не попустить. Але як же то буде?
А так, як порив вітру ворота відчиняє, як виривається з обори схарапуджене стадо. Як ото муха дратує лева, а той хоче дістати її своєю лапою і страшенно реве.
Так, як ото наглядач бере маленький ключик, трошки смикне засув, і ціла зграя злочинців виривається на волю, і бродить світом убивство, смертельний удар, зло, крадіжка, розбій.
Цілими днями походжає Райнгольд своєю будою туди й сюди або сидить у кнайпі на Пренцлауер-Тор та все щось мізкує, розмірковує, обдумує, метикує. І одного дня, коли він знає, що Франц разом із бляхарем пішли готувати нове діло, подався до Міци.
І ось вона вперше його побачить. А там немає на що особливо дивитися, Міцо, але загалом він хлопак нічогенький, щоправда, трохи похмурий, млявий, жовтуватий якийсь, мабуть хворий. А так — непоганий із себе.
Та ти придивися до нього краще, дай йому ручку і, будь ласкава, спробуй уважно розгледіти його обличчя. Це обличчя, Міцекен, для тебе важливіше за всі інші обличчя, які тільки є на світі, важливіше за Євине, навіть важливіше за обличчя твого коханого Францика. І ось цей чоловік підіймається до тебе сходами, сьогоднішній день — найзвичайнісінький, 3 вересня, четвер, ану ж бо зосередься, невже ти нічого не відчуваєш, нічого не підозрюєш, не передчуваєш своєї долі?
І що ж то таке, маленька Міцо з Бернау, — твоя доля? Ти здорова, заробляєш гроші, кохаєш свого Франца, і саме тому до тебе піднімається сходами, постає перед тобою й тисне тобі ручку Францова доля, а відтепер — і твоя також. Зрештою, уважно розглядати його обличчя не варто, достатньо поглянути на руки, на обидві його руки, дві непримітні руки в сірих шкіряних рукавичках.
Райнгольд вдягнув свій найкращий костюм, і спершу Міца не знає, як себе з ним тримати, може, то Франц його підіслав, хоче налаштувати якусь пастку, та ні, не може бути. Аж тут він і сам каже: Франц не повинен знати, що він тут був, він такий помисливий. Річ у тому, що він хотів би з нею поговорити, з Францом доволі тяжко працювати, адже в нього лише одна рука, і всіх нас цікавить, чи йому так уже потрібна та робота. Аж тут Міца доп'яла, куди той хилить, вона пам'ятала, що їй Герберт казав про те, чого Францу насправді треба, то вона й каже: «Та ні, заробляти гроші, якщо вже про це мова, йому конче не треба, є люди, які йому допоможуть. Але може, йому того замало, чоловік таки хоче якусь справу робити». А Райнгольд на це: «Цілком правильно, працювати треба. Просто наша робота доволі складна, навіть для хлопців з двома руками, не кожен впорається». Ось так балакають про те, про се, Міца ніяк не може второпати, чого йому треба, аж тут Райнгольд просить налити йому чарку коньяку, він, мовляв, хотів лише про фінансове становище розпитати, тож раз воно так, як каже Міца, то, звичайно, він сам та його колеги підуть Францу назустріч. А потім випив він і другу чарчину та й питає: «А ви, фройляйн, мене, мабуть, вже знаєте, еге ж? Франц же розповідав про мене?» — «Та ні», — каже вона, і чого йому треба, якби ж тут була Єва, вона краще розуміється на таких речах, ніж я. «Ми, власне, з Францом уже давно знайомі, ще відтоді, як він вас не мав, а була в нього інша, звалася Циллі». То ось куди він хилить, хоче обмовити Франца, от же ж гад потаєнний! «А хоч би й мав іншу? Я також раніше іншого мала, але тепер Франц мій».