І ось лежить наш Карл-бляхар у ліжку, хоче спати, та не спиться йому, не може заснути, злиться на самого себе: це ж треба бути таким несосвітенним дурнем, хотів засипати Райнгольда, а той тепер збагнув, куди вітер віє, і давно вже п'ятами накивав. Дурень я, дурень! А той негідник, покидьок підставив мене! Ну та нічого, я до тебе ще доберуся.
Ніч для Карла тягнеться безкінечно, коли ж нарешті той підйом, мені тепер байдуже, за допомогу у похованні нічого не буде, ну, може накинуть кілька місяців, а він одержить пожиттєво, більше не викрутиться, а то ще й голова з пліч полетить. Коли ж нарешті слідчий з'явиться, котра зараз година, а Райнгольд уже десь у потязі сидить, тікає. Такого покидька ще пошукати, а Біберкопф з ним дружить, з чого ж він тепер житиме, з однією рукою, навіть з інвалідами війни зараз не надто панькаються.
Аж ось у паноптичній будові[210] чути якийсь рух, Карл зразу вивісив свій сигнальний прапорець, і об одинадцятій він уже в слідчого. Той, звичайно, витріщив очі. «Щось ви надто озлобилися на цього Райнгольда. Вже вдруге свідчите проти нього. Дивіться, щоб самі на слизьке не втрапили».
Та Карл дає такі точні показання, що відразу по обіді викликали машину, до якої сіли сам слідчий, два кремезні кримінальні поліцаї, а між ними Карл зі зв'язаними руками. І помчали у Фраєнвальде.
Їдуть знайомою дорогою. Добре їхати. Хай йому біс, якби ж знаття, як з тої машини вискочити. Зв'язали, сучі діти, нічого не вийде. Ще й револьвери мають. Нічого тут не вдієш, нічого не вдієш. Їдуть вони, ідуть, за вікном пролітає алея. Сто вісімдесят днів дарую тобі, Міцо, сядь до мене на коліна, мила дівчинко, а той покидьок, Райнгольд, іде по трупах, ну постривай, хлопче! Ще раз згадав Міцу, як вона казала: вкушу тебе за язик, а як вона вміла цілуватися, то що, куди поїдемо, праворуч чи ліворуч, мені байдуже, така мила дівчинка.
Вони спустилися пагорбом, а тут уже й ліс.
Гарно тут, у Фраєнвальде, це курорт, невеличкий курорт. Доріжки в саду, як завжди, акуратно посипані жовтою рінню, а он там, у глибині, ресторан із терасою, де ми тоді втрьох сиділи. У Швейцарії й Тиролі почуваєшся на волі, бо в Тиролі, бо в Тиролі, від корови молоко є, а в Швецарії є Діва, то така гора красива…
А потім він з нею подався до лісу, а мене спровадив, за кілька сотень продав я бідолашну дівчину тому покидьку, а тепер через нього й сиджу.
Ось і ліс, він осінній, він сонячний, верхівки дерев ані шелесть.
«Нам треба сюди, у нього був кишеньковий ліхтарик, не так легко знайти, але якщо я побачу це місце, то зразу впізнаю, там була галявина, і ще одна ялинка росла, зовсім крива, і видолинок». — «Тих видолинків тут багато». — «Зачекайте, пане комісаре. Ми задалеко зайшли, це було хвилин за 20 чи 25 пішки від готелю. Так далеко ми не заходили». — «Ви ж казали, що бігли». — «Але тільки в лісі, дорогою бігти було небезпечно, ми привернули б до себе увагу». Аж ось і галявина, і крива ялинка, все так само, як і того дня. Я твоя, її серце вбите, очі вбиті, рот убитий, може, ще трішки пройдемо, не тисни так сильно. «А ось і чорна ялинка, це те саме місце».
Тим краєм їхали вершники на низькорослих гнідих конях, їхали здалеку. Вони все напитували дорогу, аж поки дісталися до великого озера, там вони й спішилися. Прив'язали коней до крислатого дуба, вклякли на березі на коліна і стали проказувати молитви, а потім дістали човна й перепливли на другий бік озера. Вони оспівували це озеро, промовляли до нього. Ті вершники не збиралися шукати там скарбів, вони хотіли лише вклонитися великому озеру, бо в його глибинах лежав їхній вождь. Ось чому прийшли сюди ці люди[211].
Поліцаї прихопили із собою лопати, Карл-бляхар обійшов місцину і показав, де треба копати. Вгородили в землю лопати й одразу помітили, що земля м'яка, копають глибше, ще глибше, викидають землю з ями, тут уже хтось копав, у землі траплялися ялинові шишки, Карл-бляхар стоїть і дивиться, дивиться і чекає. Це ж тут було, точно, що тут, саме тут вони й закопали дівчину. «А як глибоко ви закопали?» — «Чверть метра, не більше». — «Тоді ми її уже знайшли би». — «Я точно знаю, що це тут. Копайте далі».
211
Пародія на романи Карла Мая