Щойно Райнгольда відпустили з поліцейської управи, він подався до Франца та й каже йому, що Карл-бляхар їх видав, треба змиватися. За чверть години Франц спакував речі, Райнгольд помагає, обоє на всі заставки лають Карла, тоді Єва відрядила Франца у Вільмерсдорф до своєї давньої подруги Тоні. Райнгольд поїхав з ним на машині до Вільмерсдорфа, там вони разом і придбали валізу. Райнгольд хотів податися за кордон, тож йому потрібна велика валіза, спершу він хотів купити гардеробну скриню, але потім усе-таки зупинився на фібровому чемодані, найбільшому, який він міг сам нести. На носильників я не покладаюся, всі вони нишпорки, свою адресу я тобі надішлю, бувай здоровий, Франце, вітання Єві.
Жахлива катастрофа у Празі, вже дістали 21 загиблого, 150 осіб залишаються під завалами. Ця купа уламків ще кілька хвилин тому була семиповерховою новобудовою, а тепер під нею лежить багато загиблих та важкопоранених. Завалилася залізобетонна конструкція вагою у 800 000 кілограмів, засипавши два підвальні поверхи. Поліцай, що стояв на посту на тій вулиці, почувши підозрілий тріск, який долинав з будівлі, зупинив перехожих. Не розгубившись, він заскочив у вагон трамвая, що саме наближався до того місця, й сам натиснув на гальма. Над Атлантикою бушують сильні шторми, з Північної Америки рухаються у східному напрямку один за одним потужні циклони, тоді як обидва антициклони з центрами у Центральній Америці та в районі між Ґренландією й Ірландією, залишаються на місці. Газети публікують величезні, що займають кілька шпальт, статті про дирижабль «Граф Цеппелін» та його запланований переліт. Детально обговорюють кожну деталь конструкції повітряного судна, біографію командира екіпажу та перспективи цього перельоту. В передових статтях захоплено вихваляється німецька надійність, а також здобутки дирижаблебудівної індустрії. Попри всю пропаганду на користь літаків, не виключено, що повітряні кораблі є транспортним засобом майбутнього. Та політ дирижабля не відбувся, Екенер[212] не хотів даремно ризикувати.
І ось відкрили валізу, в якій лежала Міца. Вона була донькою трамвайного кондуктора з Бернау. У родині було троє дітей, мати пішла від чоловіка й виїхала з міста, а чому, того ніхто не знає. Міца залишилася вдома за хазяйку, і на ній була вся хатня робота. Часом увечері вона їздила до Берліна на танці — до Лестмана та у заклад, що навпроти, кілька разів кавалери брали її з собою в готель, а потім було вже пізно повертатися додому, і вона залишалася ночувати у Берліні, потім вона познайомилася з Євою, і так воно й пішло. Вони були зареєстровані у відділку на Штеттинському вокзалі. Для Міци, яка спершу звалася Сонею, почалося приємне життя, у неї було багато знайомих і чимало друзів, але згодом вона постійно жила тільки з одним, то був сильний чоловік з однією рукою, якого Міца покохала з першого погляду й любила до кінця свого життя. А кінець той був жахливий, погано вона скінчила. І за віщо, чому, що такого вона зробила, вона приїхала з Бернау й потрапила у вир Берліна, вона не була безневинною, звісно, що ні, але плекала в собі щире, незгасне кохання до того, хто став її чоловіком і біля якого вона упадала, як біля малої дитини. Її вбили, бо вона випадково опинилася поряд із цим чоловіком, от таке життя, й годі тут щось збагнути. Вона поїхала у Фраєнвальде, щоб захистити свого друга, а там її задушили, вбили, і її не стало, таке життя.
Потім зробили зліпок з її шиї та обличчя, й тепер Міца стала кримінальною справою, таким собі речовим доказом, сполучною ланкою у цій справі, подібною до телефонного кабелю, а так її більше немає. З якогось матеріалу, схожого на целулоїд, зробили з неї муляж[213], розфарбували природними кольорами, виглядає як жива. І ось Міца, точніше її обличчя та шия, стоїть у шафі з документами, ходімо, ходімо, зараз будемо вдома, Ашинґер, маєш мене втішити, я твоя. Вона стоїть за склом, її обличчя убите, її серце убите, її лоно убите, її усмішка вбита, маєш мене втішити, ходімо.
Франце, чому ти зітхаєш, Францику, Єва постійно навідується до тебе й запитує, про що ти думаєш, але відповіді не отримує, так і йде без відповіді, чому ти зіщулився й пригинаєшся, пригинаєшся, ховаєшся за рогом, за фіранкою, а ще ходиш маленькими, дрібними кроками? Ти ж знаєш життя, ти ж не з неба впав, ти маєш добрий нюх на такі речі й про щось здогадуєшся. Нічого не бачиш, нічого не чуєш, але відчуваєш, не наважуєшся поглянути в той бік, відводиш погляд, але й не тікаєш, для цього ти надто рішучий, ти стис зуби, ти не боягуз, але не знаєш, що тобі робити, чи стане тобі снаги і сил звалити на свої плечі такий тягар.
212
Гуґо Екенер