Коли він лежав під машиною, то було так само. Ніби під млинові жорна потрапив, немов брила привалила мене, треба опанувати себе, та хоч би які зусилля я до того докладав, усе марно, все одно мене перемеле і розчавить, навіть якби я був із заліза, все одно мене перемеле і розчавить.
Франц скрипить зубами, бурмоче. «Що ж тепер буде? Що ж буде тепер?» І що то за млин такий — водяний чи вітряк, а жорна крутяться, крутяться. «Дивися, Франце, вони тебе шукають». То вони думають, що це я її вбив, я, він знову тремтить, його обличчя знову намагається посміхнутися, одного разу я її віддубасив, вони, напевно, думають, що раз я Іду прибив, то… «Сиди дома, Франце, на вулицю навіть носа не потикай. І куди це ти зібрався? Тебе ж розшукують й одразу впізнають по тому, що ти однорукий». — «Єво, заспокойся, ніхто мене не знайде, якщо я сам того не захочу. Я вийду на вулицю, до рекламної тумби, прочитаю оголошення. Я повинен знати, як усе це сталося. Зазирну до кнайпи, погортаю газети, що вони там пишуть». Потім він підводиться й стає перед Євою, пильно на неї дивиться, не спроможний вимовити й слова, кривить губи у посмішці: «Поглянь на мене, Єво. Зі мною щось не так? Зі мною ж мусить бути щось не так».
Ні, ні, вона кричить і ридає, а він посміхається, бере з комода свій капелюх і йде до дверей.
У Франца є штучна рука, він рідко нею користувався, тепер вийшов з нею на вулицю, несправжня рука в кишені пальта, в лівій — сигара. Він ледве вибрався з квартири. Єва кричала, а потім упала перед ним на порозі й не давала вийти, аж поки він пообіцяв їй, що нікуди не дінеться й буде обережним. «Я повернуся на каву», — сказав він і спустився сходами.
Франца Біберкопфа не спіймали, і так було доти, доки він сам того не захотів. З ним завжди було двоє янголів-охоронців: один ішов по праву руку, другий — по ліву, відводячи від нього всі погляди.
По обіді біля четвертої він повернувся на каву. Там уже був Герберт. І тут уперше вони почули довгу оповідь Франца. Він у кнайпі прочитав усе, що було в газеті: і про свого друга Карла-бляхаря, і про те, що той їх обмовив. Франц ніяк не збагне, навіщо він це зробив. Виявляється, Карл також був у Фраєнвальде, куди вони завезли і Міцу. Райнгольд її змусив до того. Він узяв машину, трохи проїхав з Міцою, а потім до них підсів Карл, і вони удвох силою тримали її в машині й завезли у Фраєнвальде, можливо, все це було серед ночі. А можливо, вони вбили її ще по дорозі. «А для чого ж Райнгольд це зробив?» — «Так це ж він тоді мене з машини викинув, могли б і здогадатися, що це він був, але то таке, я на нього зла не тримаю, людина має вчитися, коли не вчитимешся, то залишишся віслюком і нічого не тямитимеш про світ, а я не тримаю зла на нього, ні, ні. Тепер він хотів доконати мене, думав, що я вже у нього в кишені, але це було не так, і він це зрозумів, тому й забрав у мене Міцу і зробив з нею таке. Але чому, чим же вона завинила?»
А тому, а тому, барабанний бій, побатальйонно, кроком руш! Коли солдати містом марширують, а чому, а тому, а все це через чінґдарада, бумдара бум. Ось так і я до нього примарширував, і ось як він відповів, хай би воно все згоріло!
Не треба було йти до нього, не треба було, не треба!
Але тепер уже байдуже, тепер уже нічого не вдієш.
Герберт вирячив очі, Єва не може промовити й слова. Герберт: «Чому ж ти Міці нічого про це не сказав?» — «У цьому немає моєї вини, що тут можна було зробити, з таким самим успіхом він міг би застрелити мене, коли я прийшов до нього. Кажу ж вам, тут уже нічого не вдієш».
Сім голів та десять рогів мала та істота, а в руці чаша, повна гидоти. Тепер вони зовсім доб'ють мене, тут вже нічого не поробиш.
«Та якби ж ти був сказав бодай слово, чоловіче добрий, то я тебе запевняю, що Міца була б живою і зараз, зате хтось інший наклав би своєю головою». — «Я не винний у тому, що сталося. Ніколи не можна знати наперед, що він може зробити. Так само як не можна знати, що він зараз робить». — «Я дізнаюся». Єва благає: «Дай йому спокій, Герберте, мені й за тебе страшно». — «Ми будемо обережні. Спершу розвідаємо, де він сховався, й за півгодини його загребуть лягаві». Франц похитав головою: «Герберте, не чіпай його, я сам з ним розквитаюся. Дай слово, що не втручатимешся». Єва: «Пообіцяй йому, Герберте. А що ти збираєшся робити, Франце?» — «То вже моя справа. Я пропаща людина, мене можна на смітник викинути».
Потім він швидко відійшов у куток і повернувся до них спиною.