Вумм, удар, вумм, удар, вумм, таран, вумм — удар у ворота. Поштовхи, удари, гуркіт, все здригається. Хто ж він такий, цей оманливий тип, цей пан Біберкопф, пан Гіп-та-гоп, пан Руко-глод, чого він чекає, поки випаде сніг, а тоді, гадає собі, ми підемо й більше не повернемося. Та що він там думає, такі типи не здатні думати, у нього кебета не варить, оце лиш уперся рогом і лежить. Зачекай-но, ми тобі всиплемо перцю по саму ріпицю, у нас сталеві кістки, ворота — крак, ворота — трісь, ось уже й затріщали ворота, а ось уже й упали, зяє порожнеча, вумм, вумм, начувайся, вумм, вумм.
І ось серед бурі чути якийсь брязкіт, що відлунює у поривах і завиваннях вітру, жінка на червоній звірині обернулася. У неї сім голів та десять рогів. Вона ґелґоче, тримає в руці чашу, не зводить з Франца насмішкуватих очей, підносить чашу догори, віншуючи повелителів бурі: крак-крак, погамуйтеся, шановне панство, не варто так перейматися тим чоловіком, з нього вже багато не візьмеш, у нього всього одна рука, й лишилися на ньому тільки шкіра й кістки, він уже холоне, йому грілки у постіль кладуть, і кров його я майже всю випила, крови у нього ледь-ледь залишилося, тож нею він тепер не надто похвалиться. Агов, кажу вам, вгамуйтеся, шановне панство!
Усе це відбувається на Францових очах. Блудниця ворухнула своїми сімома головами, ґелґоче й киває ними. Звірина під нею переступає з ноги на ногу й також хитає головою.
Франц Біберкопф бореться з лікарями. Він не може вирвати у них ґумовий шланг, він не може витягти його зі свого носа, вони змащують ґуму олією, і шланг прослизає йому в горло і в стравохід, а молоко і яйця течуть у його шлунок. Та щойно годування закінчено, до Францового горла підкочується нудота, і він блює. Це марудно й боляче, але йому вдається, навіть коли йому зв'язують руки й він не може запхати собі до рота пальці. Невдовзі він може виблювати все, що йому влили, ми ще побачимо, хто протисне свою волю, вони чи я, хто має право силувати мене залишатися на цьому клятому світі? Я тут не для того, щоб лікарі ставили на мені свої досліди, а що зі мною насправді, того вони все одно не знають.
І Франц таки домігся свого, він стає все слабшим і слабшим. Вони вдаються до того й до сього, вмовляють його, промацують пульс, кладуть його у ліжку вище, кладуть нижче, роблять йому ін'єкції з кофеїном та камфорою, вприскують йому у вени глюкозу й фізіологічний розчин, обговорюють біля його ліжка доречність живильних клізм, а що як дати йому додатково кисень, адже маски він не зможе зняти. А він собі думає: чого це панове лікарі так за нього хвилюються? Адже в Берліні щодня помирає до ста чоловік, і як хтось захворіє, то ніхто з лікарів не хоче їхати до недужого, хіба що ти маєш купу грошей. А тут збіглися всі гуртом, але ж вони прийшли не для того, щоб мені допомогти. Їм до мене так само байдуже, як було байдуже й учора, їх просто діймає те, що вони нічого не можуть зі мною вдіяти. Вони ніяк не хочуть з цим змиритися, нізащо не хочуть, помирати тут нікому не дозволено, це суперечить розпорядку і правилам цього закладу. Коли я сконаю, їм, мабуть що, дадуть добрячого прочухана, а крім того вони хочуть влаштувати наді мною судовий процес через Міцу, а для цього треба, щоб я стояв на ногах, підручні у ката, ось хто вони такі, навіть не самі кати, а лише підручні, загоничі худоби, а ще ходять у білих лікарських халатах, і їм навіть не соромно.
Арештанти в закритому відділі єхидно перешіптуються після чергового обходу, вони з ним уже так намучилися, а він лежить собі хоч би що, чого вже йому тільки не кололи, наступного разу ще поставлять його догори дриґом, тепер ще придумали зробити йому переливання крови, але звідкіля вони кров візьмуть, тут нема таких дурних, щоб свою кров віддавали, дали б вже бідолашному хлопцю спокій, вільному — воля, спасенному — рай! Раз він хоче померти, то хай собі помирає. У всій лікарні тільки й розмов, як про те, які нові уколи одержить наш Франц, позаочі всі сміються з лікарів, ніякі їхні приписи не допомагають, не можуть вони дати з ним ради, міцний трапився їм горішок, цей хлопець з найміцніших, він їм усім покаже, він свого доб'ється.
Панове лікарі вдягають в ординаторській білі халати, тут зібралися всі — головний лікар, асистент, стажер і практикант, і всі в один голос заявляють: хворий у стані ступору. Молоді лікарі мають щодо нього особливу думку, вони схильні розглядати його хворобу як психогенну, тобто вважають, що ступор спричинений душевною травмою і є хворобливим станом внутрішнього гальмування та скутости. Психоаналіз, можливо, міг би прояснити цей стан як повернення до найдавніших форм свідомости, але — це велике «але», це дуже прикре «але», як шкода, це «але» псує всю справу, — якби ж то Франц Біберкопф заговорив і сів би з ними за стіл, щоб разом ліквідувати конфлікт. Молоді пани хотіли б укласти з Францом Біберкопфом щось на кшталт Локарнського пакту[230]. З цих трьох молодих панів — двох асистентів та практиканта — після ранкового і вечірнього обходу хтось один приходить у маленьку заґратовану палату спостереження до Франца і з усіх сил намагається зав'язати з ним розмову. Наприклад, вони вдаються до методу ігнорування: лікарі говорять з Францом так, ніби він усе чує і розуміє, а саме так воно і є, вони ніби хочуть його виманити, вивести зі стану ізоляції, пробити блокаду.
230
Локарнський пакт — міжнародні договори, погоджені 1925 року в Локарно і підписаний в Лондоні. Локарнський пакт сприяв тимчасовому покращенню дипломатичного клімату в Західній Європі протягом 1925–1930 років.