«А що, що я мав робити?»
А Смерть аж реве: «Нічого тобі не скажу, набридло мені твоє базікання. Все одно у тебе немає ні голови, ні вух. Ти наче й не народжувався, хлопче, не з'являвся на світ. Ти просто виродок з нав'язливими ідеями. Із зухвалими ідеями, теж мені знайшовся папа римський Біберкопф, думав, що він народився, аби іншим пояснити, як влаштовано світ. Та світові потрібні не такі, як ти, а світліші за тебе й не такі зухвалі, такі, які бачать, що не з цукру тут усе, а з цукру й бруду, все впереміш. Гей, хлопче, давай-но сюди своє серце, щоб нарешті з тобою було покінчено. Щоб я кинула його у багно, де йому і місце. А свою дурну мармизу залиш собі».
«Зачекай, дай мені опам'ятатися. Бодай трішки. Трішечки».
«Давай сюди серце!»
«Ще трішки».
«Зараз сама заберу».
«Ще трішки».
Спалах блискавки, ще спалах і ще, раптом усе припинилося. Падає сокира, хрясь, падає, хрясь, та раптом і це припинилося. Франц кричав уже другу ніч. Удари сокири припинилися. Він більше не кричить. Спалахи припинилися. Його очі закліпали. Він лежить нерухомо. Якесь приміщення, палата, ходять люди. Не треба так стискати губи. Вони вливають йому в рот щось тепле. Жодних спалахів. Жодних сокир. Стіни. Трішки, ще трішки — що то було? Він знову заплющує очі.
Щойно заплющив він очі, як одразу взявся до роботи. Ви не бачите, що він робить, ви думаєте, що він просто лежить й чекає свого кінця, адже йому навіть пальцем ворухнути несила. А він когось кличе, щось шукає, кудись мандрує. Збирає докупи все, що належить йому. Крізь вікно він виходить в поля, перетрушує кожну травинку, залазить до кожної мишачої нірки: давай, давай, що тут є мого? Ворушить траву: давай сюди, що за дурниці, нічого ховати, все це мені самому потрібно, не можу нічого залишити, у мене купа роботи, ану хутчіш, мені потрібно геть усе!
Йому до рота вливають бульйон, він ковтає, не блює. Він не хоче, не бажає, щоб його знудило.
Слово Смерти у Франца на устах, і його ніхто в нього не вихопить, воно перекочується у роті, наче камінець, камінець із каменю, і жодної поживи не сочиться з нього. У такому стані померло безліч людей. Для них просто вже не було нічого попереду. Вони не знали, що варто їм ще один-єдиний раз завдати собі болю, і вони житимуть, залишилося зробити лише один-єдиний крок, щоб іти далі, та цього кроку вони якраз і не могли зробити. Вони цього не знали, не встигали здогадатися про це, охопить слабість, спазм стисне серце, і за кілька секунд чи хвилин люди вже по той бік, де вони більше не звуться Карлом, Вільгельмом, Мінною чи Францискою, ситі, ситі по саму зав'язку горем, розжарені до червоного люттю та спаралізовані безнадією, вони переносилися вві сні на той бік. Вони не знали того, що якби розжарилися до білого, їхня плоть розм'якла б, параліч минувся, і в них розпочалося б нове життя.
Нехай насувається ніч, що з того, що вона така чорна, як небуття. Нехай підступає чорна ніч, поля, скуті морозом, замерзлі шосе. Нехай підступають самотні цегляні будинки, з яких ллється червонясте світло, нехай підступають замерзлі подорожні, селяни, що везуть до міста городину, вози, запряжені парою коників. Великі, пласкі, німі рівнини, ними мчать приміські та швидкі поїзди, кидаючи в темряву біле світло обабіч колії. Нехай підступають люди на вокзалі, маленька дівчинка прощається зі своїми батьками, вона з двома їхніми давніми знайомими вирушає за океан, у нас вже є квитки, Боже мій, ще така маленька, ну що ж, вона там звикне, буде чемною дівчинкою, і все піде добре. Нехай підступають і беруть до себе міста, розташовані вздовж залізничної колії: Бреслау, Ліґніц, Зоммерфельд, Ґубен, Франкфурт-на-Одері, Берлін, поїзд мчить від станції до станції, міста виринають із-за вокзалів, з великими й маленькими вулицями. Берлін зі Швайдніцерштрасе, з великим кільцем, з Кайзер-Вільгельмштрасе, Курфюрстенштрасе, і скрізь помешкання, в яких гріються люди, ласкаво позирають одне на одного, сидять холодно поруч, закинуті квартири й забігайлівки, в яких деренчить піаніно, «Пупсик»[232], старий шляґер, так ніби 1928 року немає нічого нового, приміром, «Мадонно, ти гарніша за всіх…»[233] або «Рамона»[234].
Нехай підступають — автомобілі, екіпажі, хтозна, у скількох із них ти вже їздив, підстрибуючи на вибоїнах, ти був сам, або ж навпроти сидів ще хтось, а часом і двоє, авто номер 20 147.
233
«Мадонно, ти гарніша за всіх…» — приспів словфокса австрійського композитора Роберта Катчера
234
«Рамона» — пісня-танго з однойменного фільму