А що ж він робив пізніше? Поступово став виходити на вулицю, ходить собі по Берліну.
Берлін, 52 градуси 31 мінута північної широти та 13 градусів 25 мінут східної довготи, тут є 20 вокзалів для потягів далекого сполучення, 121 приміська станція, 27 станцій кільцевої залізниці, 14 — міської залізниці, 7 сортувальних станцій; трамвай, наземна залізниця, автобуси, та кайзера місто є тільки одне, і зветься Відень воно[241]. Мрія жінки із трьох слів, три слова включають у себе всі жіночі бажання. Уявіть собі, що одна нью-йоркська фірма оголосила про появу нового косметичного засобу, який надає жорсткуватій сітківці ока чистий блакитний відтінок, який буває лише в молодості. Ви матимете найгарніші зіниці від темно-синьої до шовковисто-брунатної барви можна, скориставшись тюбиками нашого засобу. Навіщо витрачати стільки грошей на чистку хутряних виробів…
Він іде собі містом. Тут скрізь є багато речей, з якими можна швидше одужати, головне, щоб серце було здорове.
Спершу на Алекс. Він ще й досі існує. Бачити тут особливо нічого, всю зиму був лютий холод, тож роботи не велися, і все стоїть, як і було, великий копер тепер встановлено біля Ґеорґенкірхплац, там розгрібають будівельне сміття від знесеного універмагу Гана, поскладали цілу купу рейок, може, тут буде вокзал. А загалом на Алексі кипить життя, та головне, що Алекс на своєму місці. А люди все перебігають через дорогу, скрізь страшенна грязюка, адже Берлінський магістрат такий шляхетний і гуманний, він не чіпає снігу, нехай він сам розтане помаленьку, щоб ніхто його не турбував. Коли проїздить машина, хутчіш заскакуй у найближчий під'їзд, а то одержиш задурно порцію багна в мордяку, а потім тебе ще й притягнуть до відповідальности за розкрадання міського майна. Наше старе «Мокка-фікс» зачинено. На розі відкрився новий заклад «Мексика», то світова сенсація: крізь вікно можна подивитися на шеф-повара, що орудує біля мангала, а залу оформлено в стилі індіанського блокгауза; довкола Александрівських казарм поставили будівельний паркан, хтозна, що там робиться, вже побили всі вікна. Трамваї переповнені, аж тріщать, всі їдуть у якихось своїх справах, проїзд досі коштує 20 пфеніґів, та коли не шкода — платіть тридцять, або ще можете купити собі автомобіль «форд». Наземна залізниця також працює, там немає першого і другого класів, а є лише третій, де всі сидять поряд, але частіше доводиться стояти. Зістрибувати на ходу суворо забороняється — штраф 150 марок; та навряд чи хто буде вистрибувати, бо можна одержати удар струмом. Цей крем «Еґю» такий чудовий, твій чобіт буде як новий! Не затримуйтеся під час висадки та посадки, будь ласка, проходьте далі у вагон.
Усе це гарні речі, за допомогою яких чоловіка можна поставити на ноги, навіть якщо він трохи слабий, головне, щоб серце було здорове. Не стійте біля дверей! Ну що ж, Франц Карл Біберкопф цілком здоровий, якби всі були такі здорові, як він. Не варто було б розказувати таку довгу історію про чоловіка, який навіть на ногах не тримається. Одного разу, коли якийсь букініст-яточник стояв на вулиці під проливним дощем, до його візка підійшов Цезар Флайшлен. Спокійно вислухав він, як той кляне все на світі, поплескав чоловіка по мокрому плечу й сказав: «Облиш прокльони, ти сонце в серці запали»[242], так він його втішив, а потім пішов собі. Згодом це стало для Флайшлена приводом до написання його відомого вірша про сонце. Таке сонце, щоправда, дещо іншого роду, горить і в серці Біберкопфа, а якщо додати до цього чарчину шнапсу та присмачити суп добрячою порцією мальц-екстракту, то незабаром знову будеш у формі. Пропоную частку в діжці білого вина марки Трабенер Вюрцґартен урожаю 1925 року за спеціальною ціною 90 марок за п'ятдесят пляшок разом з упаковкою або 1 марка 60 пфеніґів за пляшку без посуду та ящика, тара прийматиметься за ціною застави. Дійоділ — засіб від артеріосклерозу, та Біберкопф не має артеріосклерозу, він просто ще слабий, добряче попостував у Буху, аж із голоду ледь не помер, тож тепер потрібен час, щоб відновити форму. Не потрібно йому жодного магнітопата, до якого хотіла зводити його Єва, бо, мовляв, той колись допоміг їй самій.
Коли через тиждень Єва пішла з ним на могилу Міци, то мала з чого дивуватись, як швидко він поправляється. Жодних сліз, лише поклав букет тюльпанів на могилу, погладив хрест, потім взяв Єву під руку, і вони пішли геть.
А ось він уже сидить з нею в кондитерській, що навпроти цвинтаря, їсть тістечко «Укус бджоли»[243] на згадку про Міцу, бо вона їх дуже полюбляла, справді гарно смакує, а втім, нічого особливого. Ось ми й навідалися до нашої маленької Міци, але надто часто на цвинтарі ходити не варто, можна легко застудитися, мабуть, підемо вже наступного року, на її день народження. Знаєш, Єво, у мене немає потреби ходити до Міци на могилу, вона й так постійно зі мною, і Райнгольд також, так, цього Райнгольда я ніколи не забуду, і навіть якби у мене відросла нова рука, я все одно його не забуду. То вже треба бути купою ганчір'я, щоб таке забути. Так балакає Біберкопф з Євою та їсть тістечко «Укус бджоли».
242
Цитата з популярного вірша «Ти Сонце в серці запали» німецького письменника Цезаря Флайшлена