Те, з якою відвагою він це робить, вказує на безпорадність деяких читачів перед його книжкою. Це справді так: оповідь рідко провадили саме таким чином, рідко такі високі хвилі подій та рефлексії сколихували й ставили під сумнів читацький спокій, рідко коли читачі так мокли до кісток від шумовиння справжньої розмовної мови. Але тут немає необхідности вдаватися до мистецтвознавчих термінів, розводитись про «dialogue intérieur»[248] чи посилатися на Джойса. Насправді тут йдеться про щось зовсім інше. Стильовий принцип цієї книжки — монтаж. Дрібнобуржуазні публікації, скандальні історії, нещасні випадки, сенсації 1928 року, народні пісні, оголошення сипляться в цей текст ніби сніг. Монтаж підриває «роман», підриває його будову та його стиль і відкриває нові, дуже епічні можливості. Й насамперед з формального боку. Матеріал монтажу жодним чином не є довільним. Справжній монтаж спирається на документ. Дадаїзм у своїй фанатичній боротьбі проти твору мистецтва за допомогою монтажу зробив щоденне життя своїм спільником. Він уперше, хоча ще невпевнено, проголосив абсолютну владу автентичного. Кінематограф у своїх найкращих моментах робив спроби привчити нас до монтажу. І тут він уперше став у пригоді епіці. Рядки з Біблії, статистичні дані, тексти шлягерів є тим, за допомогою чого Деблін надає авторитету епічній події. Вони відповідають формулоподібним віршам давньої епіки.
Цей монтаж є таким щільним, що авторові важко самому взяти слово. Автор залишив для себе хіба що зачини розділів, які нагадують морітати[249], а загалом він не квапиться заявляти про себе. (Проте своє слово він ще скаже.) Дивовижно, як довго він слідує за своїми персонажами, перш ніж бере на себе ризик закликати їх до відповіді. Плавно, як то й належить епікові, підходить він до речей. Те, що відбувається, навіть найнесподіваніше, видається вже давно підготовленим. Зрештою, на це автора надихає сам дух берлінської говірки. Плавний її перебіг. Адже берлінець говорить як знавець, з любов'ю до того, що він каже. Він цим насолоджується. Коли він лається, кпинить чи погрожує, то хоче мати для цього достатньо часу, так само, як і для сніданку. Адольф Ґлассбреннер[250] підносить цю манеру до драматичного. Тут берлінська говірка набуває епічної глибини; життєвий кораблик Франца Біберкопфа завантажений ущерть, йому ніяк не можна наскочити на мілину. Ця книжка є монументом берлінської говірки, оскільки оповідач не має жодного бажання уславляти місто з позиції місцевого митця. Він говорить зсередини міста. Берлін є його мегафоном. Його діалект є однією з тих сил, які чинять опір закритості старого роману. Адже ця книжка не є замкненою. Вона має свою мораль, яка навіть заторкує берлінців. («Абрагам Тонеллі» Тіка[251] вже розв'язав берлінського рота, але ще ніхто не наважився його лікувати.)
Варто простежити, як відбувається лікування Франца Біберкопфа. Що ж з ним трапилося? І насамперед: чому книжка зветься «Берлін Александерплац» та ще й з підзаголовком «Історія Франца Біберкопфа»? Чим є Александерплац для Берліна? Це місце, де вже два роки відбуваються масштабні зміни, де безперервно працюють екскаватори та копери, від них здригається земля, від колон автобусів та поїздів метро все тремтить, тут, на задніх дворах Ґеорґієнкірхплац, глибше, ніж будь-де, проглядаються нутрощі великого міста, тут тихіше, ніж деінде — в неторканих лабіринтах біля Марсіліусштрасе (де працівників відділу поліції, що займається іноземцями, запхали до багатоквартирного будинку-казарми), біля Кайзерштрасе (де ввечері блукають повії, займаючись своїм давнім ремеслом), тут збереглися місцини з 90-х років XIX століття. Це аж ніяк не промисловий квартал, тут панує насамперед торгівля, дрібна буржуазія. А потім його соціальний негатив: волоцюги та злодії, кількість яких поповнюється з лав безробітних. Одним з них і є Франц Біберкопф. Безробітним він виходить із Теґельської в'язниці, якийсь час залишається порядним, береться за вуличну торгівлю, опускається й стає членом Пумсової банди. Тисячу метрів, не більше, становить радіус такого існування. Його буттям заправляє Александерплац. Доволі жорстокий правитель, треба сказати. Непереборний. Адже читач забуває про все поряд із ним та за його межами, він вчиться відчувати своє власне існування в цьому просторі й те, як мало він знає про це місце. Все там, звісно, інакше, не так, як уявляв собі читач, що дістає цей роман із книжкової полиці. Книжка зовсім не пахне «соціальним романом». Тут ніхто не ночує в притулку для безхатьків. Кожен має власну кімнату. Персонажі ніколи не зустрічаються під час пошуку житла. Навіть сама Смерть біля Александерплац, здається, вже нікого більше не лякає. Але й цим людям сутужно у своїх кімнатках. Як же так? Чому, власне, так виходить?
249
Морітати — співані балади, нерідко про трагічні події, що закінчувалися моралізаторським висновком.
250
Адольф Ґлассбреннер
251
«Абрагам Тонеллі» — сатирична повість німецького письменника Людвіга Тіка