Та ця справа з формою повідомлення виглядає зовсім інакше. Коли фройляйн Амалія Леммеркальб[256] читає уривок зі свого останнього роману і там про щось оповідається, ні — я їй не вірю. Цій авторці я не вірю в жодному слові, справді, про це між нами домовлено. Але що відбувається, коли починає розповідати Гомер, коли Данте йде через пекло, коли Дон Кіхот сідає на свого коня й Санчо Панса на своєму віслюку скаче навздогін — там також просто формально про щось повідомляється, чи не так?
Прихильники старої естетики скажуть: безперечно, тут також просто формально про щось повідомляється, немає жодних історичних документів, у яких згадується Дон Кіхот, і, звісно, віслюки мандрували через Іспанію так само, як віслюки мандрують через усі ландшафти у всі часи, але цей особливий віслюк із Санчо Пансою, про нього також немає жодних історичних документів.
Що ж робить цього особливого віслюка переконливішим від усіх інших віслюків? Тут я підійшов до центрального пункту. Очевидно, крім сфери історичних фактів, підтверджених джерелами, існує екзистенція або сфера екзистенції, про яку можна повідомляти формально, повідомляти у формі імперфекту, й таке повідомлення також вимагає від мене, від читача або слухача певної віри — тож за таких обставин має сенс писати, бо між автором та читачем встановлюються щирі стосунки, які ґрунтуються на обґрунтованій взаємній довірі.
Те, що підносить якусь вигадану подію, подану у формі повідомлення, зі сфери просто придуманого й записаного до іншої, правдивої сфери, сфери суто епічного повідомлення, — це показовість подій та персонажів, зображених у формі повідомлення. Йдеться про важливі засадничі ситуації, базові ситуації людського буття, які тут розробляються, це визначальні позиції людини, що постають у цій сфері, вони розбиралися тисячі разів і тому є правдивими, і тому про них можна так повідомляти. Так, ці образи — це не платонівські ідеї, цей Одіссей, Дон Кіхот, мандрівний Данте, усі ці людські ситуації завдяки своїй первинності, істинності та силі переконання стоять вище розібраних істин буденности. Таким чином, над дійсністю здіймається ціла низка образів, хоча їх не так уже й багато, про яких знову і знову можна писати художні твори.
Мені не варто окремо наголошувати, що здатність піднятися до цієї сфери показового й простого відрізняє епічного митця від романіста, зайнятого солідним, буржуазним літературним ремеслом. Це ремесло імітує, не проникаючи в реальність, і аж ніяк не пронизуючи її наскрізь, воно залишається на поверхні реальности. Справді продуктивний митець має зробити два кроки: він мусить упритул наблизитися до реальности, до її об'єктивної речевости, її крови, запаху, а потім він має пронизати її — в цьому полягає специфіка його роботи. Перший крок — це вже крок кожного доброго письменника, і тут видно, що кожен епічний автор починається з доброго письменника. До речі, сьогодні скрізь, також і в епічному, є терпимі й добрі літературні таланти, але письменники з них виходять слабкі. Тож природно, що епічні твори в них ніколи не народжуються. Адже як можна сподіватися пронизати реальність, коли цього навіть не збираються робити й не мають достатньо сил, щоб бодай ухопитися за реальність? А по-друге, є достатньо — власне, ще не зовсім достатньо — просвітницьких та описових романів, які процвітають лише у сфері літераторства, але їхні автори не мають жодних більших амбіцій або ж вони, як і їхня публіка, нічого іншого і знати не бажають. Та найгіршими є треті псевдопоетичні побудови, які навіюють нудьгу, оскільки кожен бачить: це зовсім не епічний автор, він жодним чином не любить реальности, він навіть не докладає жодних зусиль, щоб вловити її, він фантазує просто з повітря. Гомер, звичайно, був сліпим, але тільки тоді, коли вже співав, — до того він мав гострий і непідкупний зір, він знав грецькі й троянські землі та їхні суспільства як свої п'ять пальців.
Я щойно показав, у чому я вбачаю правомірність форми повідомлення в епічному, тепер я хотів би змалювати це в гіпотетичній історичній перспективі.
Очевидно, в ранню добу літературної творчости, тобто загалом людства, мова йшла лише про те, щоб щось повідомити, формально повідомити, і справді, тому, що було повідомлено, вірили й вірили завжди. До повідомлення належала і віра в нього; «повідомляти» означало «повідомляти правду». Тоді реальність, сон і фантазія були значно менше розділені, ніж сьогодні, до того ж нез'ясованість багатьох речей, допитливість і страх спонукали людей вірити всьому, що було сказано чи повідомлено. Такий затуманений первісний стан ми зустрічаємо в примітивних людей та народів і зараз, і коли в судах ми маємо справу зі свідченнями та фальшивими свідченнями під присягою, то й сьогодні можемо спостерігати в деяких простакуватих людей цей дитячий прастан свідомости, в якому змішуються сни, фантазії та реальність. Але я припускаю, що в часи, коли співав Гомер, ті речі, про які він повідомляв, здавалися наділеними високим ступенем правдоподібности; люди вірили, що Одіссей справді застряг на острові у Каліпсо, що сирени справді співали, і, між нами кажучи, віднедавна ми знаємо, що в цих міфах і сагах насправді є набагато більше правди, навіть історичної, ніж гадали раніше. Та в нас сьогодні все виглядає так: ніхто нічому не вірить, реальність, фантазія і бажання різко й тверезомисно розмежовані між собою.