Франц підводиться, бере пов'язку, розгладжує її на столі, потім ховає до кишені плаща, розмахуючи лівою рукою, повертається до свого столу: «Ось я кажу вам весь час одне й те саме, ти розумієш мене, Краузе, а ти також, Ріхарде, послухай — піде тобі на користь: нічого у вас із вашої справи не вийде. Так це не робиться. Я також не знаю, чи вийде щось у тих, з такою пов'язкою. Я цього не казав, але все-таки це геть інша справа. Сказано ж, і на землі спокій[55], і це правильно, а хто хоче працювати, то хай собі працює, а дурниці нам ні до чого».
Сів собі на підвіконня, чухає щоку, мружиться від яскравого світла, висмикнув волосинку з вуха. Трамвай № 9 зі скреготом повернув за ріг, Східне кільце, Германплац, Вільденбрухплац, вокзал Трепто, Варшавський міст, Балтенплац, Кніпродештрасе, Шенгаузерська алея, Штеттинський вокзал, церква святої Гедвіґи, Галлеська брама, Германплац. Господар кнайпи спирається на латунний пивний кран, смокче й мацає язиком нову пломбу, у нижній щелепі, відгонить аптекою. Нашу Емілію знову доведеться влітку послати в село або в Цинновіц[56], у дитячий табір, дитина постійно хворіє, його очі знову натрапили на зелений проспект, знову криво лежить, він аж здригнувся, поправляє його, він не терпить, коли щось криво лежить. Оселедець «Бісмарк» пряного посолу, ніжне філе без кісточок, рольмопси в маринаді з прянощами й огірком, оселедці в желе, великі шматки, філе, смажений оселедець.
Слова, звукові хвилі, хвилі шуму, сповнені змісту, котяться туди-сюди кнайпою, вириваються з горла гикавого Дреске, який посміхається, дивлячись на підлогу: «Ну що ж, нехай щастить, Франце, як каже пастор, на новому життєвому шляху. Отже, коли ми в січні підемо з демонстрацією на Фрідріхсфельде до Карла й Рози[57], тебе вже з нами не буде? Авжеж». Хай собі затинається, я краще свої газети продаватиму.
Коли вони залишилися самі, господар посміхається. Франц з насолодою простягає під столом ноги. «Як ви думаєте, Геншке, чого це вони змилися? Через пов’язку. Побігли за підмогою». Ніяк не погамується. Вони ще йому тут боки натовчуть! Кров потече, кров потече, кров потече густа-прегуста.
Господар усе намацує язиком свою пломбу, треба підсунути щиглика ближче до вікна, пташки також хочуть трохи світла. Франц охоче допомагає, за шинквасом забив у стіну цвяшка, а господар зняв клітку з іншої стіни й несе її з тріпотливою пташкою всередині. «Тут досить похмуро. Надто високі будинки». Франц стає на стільця, вішає клітку, спускається вниз, насвистує, піднімає вказівного пальця й шепоче: «Зараз ще не підходьте до нього. Нехай звикає. А цей щиглик, це — вона?»
Обоє замовкли, кивають головами, позираючи один на одного.
А ввечері Франца справді викинули з кнайпи. Він приблукав туди сам десь близько дев'ятої, подивився на пташку, а та вже засунула голівку під крильце й задрімала в куточку на жердинці, і як вона вві сні не падає, Франц шепоче до господаря: «Ви лише гляньте на цю пташину, і як вона у вас спить серед такого рейваху? Напевне, добряче заморилася, бідолашна. Може, їй увесь цей дим шкодить, з такими маленькими легенями». — «Та вона нічого іншого й не знає, у мене в кнайпі завжди накурено, сьогодні дим ще й не такий густий».
Франц сідає до столу: «Ну гаразд, сьогодні не буду курити, а то й зовсім тут не продихнеш, а потім вікно прочинимо, нічого, протягу не буде». Аж тут Ґеорґ Дреске, юний Ріхард і ще троє пересідають за столик навпроти. Двох із цієї компанії Франц узагалі не знає. Більше в шинку нема нікого. Коли він зайшов, у них була бурхлива дискусія — промови, лайки. Та щойно він відчинив двері, вони притихли, обидва новенькі все позирають на Франца; схилилися один до одного через стіл, пошепталися, потім відкинулися назад, якось так виклично, цокнулися гальбами. Милі очка нам моргають, повні келихи нам сяють, отже, варто за дівчину, пригубить оцю чарчину. Геншке, лисуватий господар, клопочеться біля пивного крана та миє склянки, він не йде на кухню, як зазвичай, все щось вовтузиться.
Нараз за сусіднім столиком розмова стала гучнішою. Один із новеньких розійшовся. Хоче співати, йому тут надто тихо, піаніста також немає. Геншке з-за шинквасу вставив своє слівце: «Та хто його тут буде слухати? З цього мені жодної вигоди». Те, що вони хочуть співати, Франц знає наперед: «Інтернаціонал» або «Браття, до світла й свободи», нічого нового вони не вигадали. Ну ось. Ті заводять «Інтернаціонал».
57
У той час у січні німецькі соціалісти проводили марші пам'яті на згадку про Розу Люксембург та Карла Лібкнехта, що були вбиті 15 січня 1919 року.