«Неначе грім той клич звучить», пісня, що він співав у дворі, ось про що вони, ось чого галас здійняли.
«Фашист, бісів кровопивця! — реве довготелесий, насуваючись на Франца. — Давай сюди пов'язку! Ану мерщій!»
Ну, починається, учотирьох на одного, стану спиною до вікна, спершу стільця треба взяти. «Давай пов'язку! А то сам з твоєї кишені дістану. Хай, падлюча душа, пов'язку віддасть!» Інші стоять за ним. Франц підняв стілець. «Притримайте того довготелесого. Притримайте його, і я піду собі».
Господар обхопив ззаду довготелесого й благає: «Та йдіть уже, Біберкопфе, давайте, йдіть, заради бога». Він боїться за свою кнайпу, шибки, напевне, не застрахував, але мені до того байдуже. «Геншке, не хвилюйся, в Берліні повно шинків, я тут просто на Ліну чекав. А чого це ви на їхній бік пристали? Чого це вони витурюють людину, я ж у вас щодня сиджу, а ті двоє новеньких сьогодні вперше тут з'явилися». Господар відтіснив довготелесого, а другий новенький бризкає слиною: «Тому що ти фашист, у тебе пов'язка в кишені, свастиконосець!»
«Ну й фашист, і що з того? Я Орґе Дреске вже пояснив, як стоять справи. А ви нічого не тямите, тому й дерете горло». — «Це хто тут горло дере? То хіба ми тут «Вахту на Райні» горлали?» — «Якщо ви влаштовуватимете скандали, як оце зараз, ще й на мій столик верхи сідатимете, тоді на світі жодного спокою не буде. Це точно! А має бути спокій, щоб можна було нормально працювати й жити. Фабричні робітники, крамарі — всі хочуть, щоб був порядок. А то працювати неможливо. А з чого ви збираєтеся жити, ви, крикуни? П'янієте від власних промов! Тільки й знаєте, що скандалити та до людей чіплятися. Дочекаєтеся, що їм урветься терпець і вони намнуть вам боки. Хто ж це дозволить, щоб йому на мозолі наступали?»
Та раптом він уже й сам розійшовся, розкричався, його наче прорвало, а перед очима кривавий туман стелиться: «Та ви ж звичайнісінькі бандити, самі не знаєте, що робите, вам треба гусінь[60] з голови повитрушувати, а то ви весь світ зруйнуєте, дивіться, щоб вам не довелося за це поплатитися, кровопивці, негідники!»
Франц аж кипить, він відсидів у Теґелі, життя — то страшна річ, та й що це за життя? У тому вірші правильно сказано, так і зі мною було, Ідо, Ідо, краще не згадувати.
І він далі волає, перейнявшись тим жахом, що відкрився перед ним, відбиває удари, роздає добрих копняків, він має викричатися, викричатися до кінця. Кнайпа аж гуде, Геншке стоїть біля сусіднього стола, не наважується підступити ближче, а той стоїть і реве на все горло, все впереміш, аж піна на губах: «Яке вам до мене діло, ніхто не має мені тут вказувати! Жоден не має такого права. Нам краще знати, не за те ми на фронті воювали й по окопах сиділи, щоб потім ви тут на людей нападали, баламути, має бути спокій, спокій, кажу, можете це собі на лобі написати, спокій — і крапка. [Ось у цьому вся суть, точнісінько так, достоту, як в аптеці.] А ті, хто приходять і починають людей баламутити і революції влаштовувати, таких треба всіх вішати, хоч цілу алею [чорні стовпи, телеграфні, там цілий ряд уздовж Теґельського шосе, я знаю], тільки тоді ви все зрозумієте, коли на стовпах загойдаєтеся. Тоді нарешті зрозумієте, що ви виробляли, вуркагани кляті. [Лише так настане спокій, лише так їх можна погамувати. Ну що ж, поживемо — побачимо.]
На Франца Біберкопфа наче сказ напав, його наче судомою звело. Він щось захрипло каркає, як ворона, його погляд осклянів, обличчя посиніло, розпухло, він порскає слиною, руки горять, він геть не при собі. А пальці й досі стискають стілець, він тримається за нього, щоб не впасти. Зараз точно схопить стільця й почне ним усіх дубасити.
Обережно! Стережися! Дорогу! Заряджай! Вогонь, вогонь, вогонь!
Франц стоїть, кричить — і немов бачить та чує себе збоку, наче спостерігає за собою звіддалік. Будинки, будинки, зараз вони знову заваляться, дахи норовлять сповзти просто на нього, ні, цього не буде, можете й не починати, нічого не вийде в злочинців, нам потрібен спокій. Його пронизує шалена думка: ось-ось щось станеться, я зараз щось утну, скручу комусь в'язи, ні, ні, я сам скоро впаду, гепнуся, ось зараз. А я думав, що у світі спокій, порядок. У своєму затьмаренні він охоплений жахом: зі світом щось негаразд, такі страшні, вони стоять перед ним, він ніби зазирнув у майбутнє.
Якось у раю жило двоє людей: Адам і Єва. І раєм був дивовижний Едемський сад. Весело жилося там звірям і птахам.