Та він же несповна розуму! Вони нерішуче зупинилися, навіть довготелесий тільки сопе носом й підморгує Дреске; сядьмо краще до столу та поговорімо про щось інше. Дреске, затинаючись, промовив у тиші: «То що, Франце, може, ти вже підеш? Адже достатньо наговорився, і облиш того стільця».
Франца наче попустило, гроза пройшла десь поруч, минулося. Слава Богу, все минулося. Його обличчя зблідло, обм'якло.
А ті стоять біля свого столика, довготелесий сів і п'є своє пиво. Промисловці деревообробної галузі наполягають на своїх вимогах, Крупп морить голодом пенсіонерів, півтора мільйони безробітних, за два тижні їхня кількість зросла на 226 000 осіб.
У Франца випав з руки стілець, рука опустилася, голос знову став звичним, він стоїть, усе ще схиливши голову, вони його вже не хвилюють: «Гаразд, уже йду. Було дуже приємно. Що там у вас в голові, мене не обходить».
Вони мовчки слухають. Нехай собі огидні покидьки ренегатства під аплодисменти буржуазії та соціал-шовіністів паплюжать систему рад. Це тільки прискорить і поглибить розрив між революційними робітниками та прихильниками Шайдермана[61] і т. д. Пригноблені маси за нас!
Франц бере свою шапку: «Шкода, Орґе, що через таке наші з тобою дороги розійшлися». Простягає йому руку, але Дреске не бере її, а мовчки сідає на свого стільця. Кров потече, кров потече, кров потече густа-прегуста.
«Ну то я пішов. Скільки з мене, Геншке, також за склянку і за тарілку?»
Ось такий порядок. На 14 дітей одна порцелянова чашка. Благочинний циркуляр міністра від центру Гіртзифера: «Від публікації цього циркуляра слід утриматися. Враховуючи обмеженість коштів, наявних у моєму розпорядженні, пропоную брати до уваги лише ті випадки, коли не тільки кількість дітей особливо велика, наприклад, не менше 12, але й коли ретельне виховання дітей через фінансові обставини родини вимагає особливих жертв і все одно проводиться в зразковому порядку».
Хтось кричить Францу вслід: «Тобі вінок переможця, з картоплі й оселедця!» Хай собі краще гірчицю із задниці витре, довготелесий йолоп. Шкода, що не потрапив мені до рук. Франц насунув на голову шапку. Тут він згадав про Гакеський ринок, про геїв, про ятку сивоголового з його журнальчиками, та щось туди йому не кортіло, він вагається і йде геть.
Ось він на вулиці, на холоді. Навпроти кнайпи стоїть Ліна, вона щойно прийшла. Він іде повільно. Він хотів би повернутися назад і пояснити їм, які вони телепні. Геть божевільні, мізки забиті бозна-чим, але вони не такі уже й пропащі, навіть той довготелесий нахаба, що потім на підлогу гепнувся. Вони просто не знають, куди енергію діти, кров мають загарячу, а якби вони побували у Теґелі чи ще де-інде, то їм би трохи в голові прояснилося, та ще й як би прояснилося, на сто свічок одразу. Він тримає Ліну попід руку, озирається на темній вулиці. Могли б і більше ліхтарів поставити. І що вони всі причепилися до людини, спершу голубі, до яких мені абсолютно байдуже, а тепер ще й червоні. На біса вони мені здалися, хай самі розбираються. Не можуть людині спокою дати, вже навіть пива спокійно не вип'єш; от візьму зараз, вернуся й рознесу кнайпу того Геншке на друзки. І знову щось мерехтить і пульсує в очах у Франца; морщаться чоло й ніс. Та ось він уже відходить, вчепився у Ліну, аж руку подряпав, а вона усміхається: «Нічого, Францику, маленька подряпинка від тебе на згадку».
«Давай гульнемо, Ліно, але не в цих смердючих кнайпах, з мене вже того досить, курять і курять, а там маленький щиглик сидить, він там точно задихнеться, а їм до того й байдуже». І він береться довго пояснювати їй, чому він був правий, а вона з ним погоджується. Потім вони сідають у трамвай та їдуть до Янновицького мосту до танцзали Вальтерхена. Поїхав у чому був, і Ліні не дав перевдягтися — і так гарна. Уже в трамваї товстушка дістає з кишені добряче прим'яту газетку. Це вона для нього принесла, недільний випуск, «Вісник миру». Франц зауважує, що такої газети він ще не продавав, тисне їй руку, радіє, побачивши гарний заголовок та шапку на першій сторінці: «Через страждання — до щастя!»
Рученята — лясь, лясь, ноженята — туп, туп, рибки, пташки цілий день радіють у раю[62].
Трамвай трясеться, а вони, схиливши голови над газеткою, читають у вагоні при бляклому світлі вірш на першій сторінці, який Ліна обвела простим олівцем: «Краще — коли удвох», Е. Фішер: «В дорогу одному нелегко іти, і як же самому дійти до мети, краще — коли удвох. Як падати будеш, хто руку подасть, хто виручить з різних можливих нещасть, краще — коли удвох. Мандрівка по світу буде не проста, з собою в дорогу візьми ти Христа. Краще — коли удвох. Дорогу він знає, й тобі вкаже шлях, розрадить тебе і в думках, і в ділах. Краще — коли удвох».
61
Філіпп Шайдерман