Выбрать главу

Біберкопф дав слово, що хоче бути порядним, і ви самі бачили, як цілими тижнями він був порядним, але то була своєрідна відстрочка. Життя вирішило, що поводиться з ним надто вже делікатно, воно підступно зробило йому підніжку. А йому, Францу Біберкопфу, такий поворот видається не надто приємним, йому давно вже остогиділо це мерзенне, собаче життя, яке суперечить всім його добрим намірам. І чому життя так чинить із ним, він не може збагнути. Він ще мусить пройти довгий шлях, перш ніж усе зрозуміє.

Учора ще на гордих конях[65]

Ось уже скоро Різдво, Франц узявся за іншу роботу, торгує як дрібноноша випадковим товаром, по кілька годин зранку чи по обіді взявся продавати шнурки, спершу працював сам, а потім разом з Отто Людерсом. Той уже два роки був безробітним, його жінка — праля. Їх звела товстушка Ліна, той Людерс є її дядьком. Улітку кілька тижнів він ходив з рекламою рюдерсдорфських м'ятних смоктунців, убраний в однострій, на голові шапка з помпоном. Тепер разом з Францом вони бігають вулицями, заходять у будинки, дзвонять по квартирах, а після роботи де-небудь зустрічаються.

Якось заходить Франц Біберкопф у кнайпу. А товстушка вже там. У нього чудовий настрій. За одним присідом він з'їв бутерброди товстушки і, ще не прожувавши як слід, замовляє для всіх трьох свинячі вуха з горошком. Товстушку так пообціловував, що вона вся зашарілася, а коли доїла свинячі вуха, швиденько забралася геть.

«Добре, що товстушка пішла, правда, Отто?» — «Та має куди йти. Що вона весь час за тобою волочиться?»

Франц обіперся ліктями на стіл і позирає з-під лоба на Людерса. «Ану вгадай, Отто, що сьогодні зі мною було?» — «А що?» — «А ти вгадай!» — «Ну, кажи вже!» Два кухлі світлого, один лимон. До шинку ввалився новий гість, витирає носа тильним боком долоні, кашляє: «Горнятко кави». — «З цукром?» Хазяйка миє склянки. «Без цукру, але швидше».

Поміж столиків проходить, ніби когось шукаючи, якийсь юнак у коричневій спортивній шапочці, гріється біля пічки, подивився на столик, за яким сидить Франц, потім на сусідній: «Ви не бачили тут чоловіка в чорному пальті з брунатним хутряним коміром?» — «А що, він тут часто буває?» — «Так». За столиком сидять двоє, старший обертається до свого блідого сусіда. «Брунатний хутряний комір?» А той буркнув: «Сюди багато хто заходить з брунатним хутряним коміром».

Сивочолий: «А ви звідкіля будете? Хто вас послав?» — «Та яка різниця! Не бачили, то так і скажіть». — «Та тут різні бувають з брунатним коміром. Я ж маю знати, хто вас послав». — «Я не збираюся розповідати вам про свої справи». Блідий обурюється: «Ну, раз ви його питаєте, чи він тут кого не бачив, то що, він не може вас запитати, хто вас послав?» Відвідувач уже стоїть біля наступного столика: «То й що, як питаю, а його все одно не обходить, хто я такий». — «Ну раз ви його питаєте, то й він може вас запитати. Бо інакше нема чого в нього запитувати». — «Чого це я мушу вам про свої справи розповідати?» — «Значить, і він не мусить вам казати, хто тут був, а кого не було».

Відвідувач іде до дверей, обертається: «Думаєш, сильно розумний? Ну й сиди собі зі своїм розумом». Розвертається, гримає дверима й зникає.

Ті двоє за столом: «Знаєш його? Бо я не знаю». — «Я його тут раніше не бачив. Біс його знає, що йому треба». — «Явно баварець». — «Та ні, райнландець, З Райнської области».

Франц шкіриться до змерзлого, жалюгідного Людерса. «І що, не здогадався? Спитай, чи є в мене гроші». — «А що, хіба є?»

Над столом Франц щось тримає в кулаку, розкриває його і всміхається: «Ну що, скільки тут?» Бідний Людерс нахилився вперед, посмоктуючи дірявого зуба: «Дві десятки, хай йому біс!» Франц кидає папірці на стіл: «Ось такі справи. І всього за п'ятнадцять-двадцять хвилин. Не більше, їй-бо». — «Ну ти даєш!» — «Ні, нічого такого, що ти думаєш, чиста справа. Даю слово, Отто, все по-чесному, без обману, розумієш?»

Перейшли на шепіт, Отто Людерс підсунувся ближче до Франца. Той розповів, що подзвонив у двері до однієї пані, шнурки до черевиків, може, вам потрібно, для вас, для вашого чоловіка, для діточок, вона подивилася на них, а потім на мене, вона — вдова, ще нічогенька із себе, ми балакали в коридорі, тож я й запитав, чи не пригостить вона мене горнятком кави, бо надворі сьогодні дуже холодно. Попили з нею кави. А потім ще дечим зайнялися. Франц дмухнув собі в кулак, пирхнув, почесав щоку й штовхнув Отто коліном: «Я весь свій мотлох у неї забув. Ну, а ця щось помітила?» — «Хто?» — «Ну хто ж іще, товстушка! У мене ж із собою товару не було». — «А хоч би й помітила, скажеш, що все продав, і по всьому».

вернуться

65

Третій рядок другої строфи з «Ранкової пісні вершника» Вільгельма Гауфа (1802–1827).