І там, у темному закутку, Мек несподівано накинувся на хирлявого Людерса. Добряче його відгамселив. Коли Людерс уже лежав на землі й спробував закричати, Мек дістав з кишені носову хустинку й заткнув тому рота. Потім звелів йому підвестися, відкрив свого складаного ножа й пригрозив коротуну, щоб нагнати на нього страху. Обоє стояли захекані. Потім Мек, ще й досі лютий, порадив Людерсові взяти ноги на плечі, а завтра зранку йти на пошуки Франца: «Як ти його знайдеш, голубе, мені байдуже. А не знайдеш, підемо втрьох на пошуки. І не раджу тобі переховуватися, хлопче, знайду, будь певен, навіть у твоєї старої під подолком».
Коли наступного вечора Мек подав Людерсу знак, коротун підвівся з-за столу, блідий і тихий, і вони зайшли до задньої кімнати. Довелося трохи почекати, поки господар кнайпи запалив газовий ріжок. Постояли трохи, потім Мек запитав: «Ну що, був?» Той кивнув. «Ага, ну і що ж?» — «Що-що!» — «Що він сказав? І як ти взагалі доведеш, що був у нього?» — «А ти, Меку, гадаєш, він мав мене потовкти так само, як ти вчора? Ні, цього разу я був насторожі». — «То що там таке?»
Людерс помовчав, а потім підступив ближче: «Послухай, Меку, якщо хочеш доброї поради, то я тобі так скажу: хоча Франц і твій друг, але через нього не варто було вчора зі мною так розмовляти. То ж було майже душогубство. Між нами ж раніше ворожнечі не було! А через нього тим паче не варто було так».
Мек уп'явся в нього поглядом, ще трохи — й знову одержить на горіхи, дарма, що всі збіжаться. «Та він же несповна розуму. Хіба ти не помітив, Меку? У нього ж не всі дома там, під дашком!» — «Ану заткнися, чуєш? Це мій друг! Боже, що ти таке верзеш? У мене аж ноги підломилися». Мек сів на стілець, а Людерс узявся розказувати.
Франца він зустрів між п'ятою і шостою; той оселився зовсім недалечко від своєї старої квартири, за три будинки, люди бачили, як він зайшов туди з картонною коробкою та парою черевиків у руках, він справді винайняв там кімнатку, нагорі у флігелі. Людерс стукає і заходить, Франц лежить на ліжку, звісив на підлогу ноги в чоботах. Людерса він одразу впізнав, під стелею горить лампочка, ось і він, Людерс, припхався негідник, але що це в нього? Людерс тримає ліву руку в кишені, а там розкритий ніж. У другій руці — гроші, кілька марок, він кладе їх на стіл, безперестанку базікає, голос хрипкий, показує ґулі на голові, які набив йому Мек, розпухле вухо, він ледь не ридає від досади й люті.
Біберкопф сів у ліжку, його обличчя то кам'яніє, то ледь тремтить. Він показує на двері й тихо каже: «Геть!» Людерс поклав своїх кілька марок і згадав, що його будуть розпитувати, тож просить написати записку про те, що він приходив, або може нехай Мек сам зайде, чи Ліна? Тут Біберкопф підводиться з ліжка, тієї ж миті Людерс кинувся до дверей, його рука вже схопилася за дверну ручку. Але Біберкопф іде навскоси в глибину кімнати до умивальника, схопив цебро й — що би думали? — з розмаху вихлюпнув усю воду через кімнату Людерсові під ноги. З праху ти вийшов і прахом станеш[68]. Людерс витріщає очі, відскакує вбік, натискає на дверну ручку. А Біберкопф схопив глечик, там ще було багато води, у нас води багато, все відмиємо, з праху ти постав. І ллє воду на чоловіка біля дверей; крижана вода потекла тому за комір, потрапила до рота. Людерс притьмом вискочив у двері, захряснув їх за собою і кинувся навтьоки.
У задній кімнаті він ущипливо шепоче: «Він звихнувся, сам бачиш, що тут іще скажеш?» Мек допитується: «А який номер будинку? У кого він живе?»
Після того як Людерс утік, Біберкопф усе поливав і поливав водою свою кімнату. Бризкав рукою навсібіч: все треба відмити, увесь бруд; тепер ще вікно навстіж — хай усе видує; ми й духу його чути не хочемо. [Щоправда, будинки більше не падають, дахи не сповзають, ми це вже пройшли, раз і назавжди пройшли.] Коли стало холодно, Франц спантеличено втупився в залиту водою підлогу. Треба повитирати, а то ще почне сусідам на голову капати, на стелі з'являться плями. Зачинив вікно й простягнувся на ліжку. [Все, помер. З праху вийшов і прахом станеш.] Ручкою лясь-лясь-лясь, ніжкою туп-туп-туп.
Увечері Біберкопф уже вибрався з тої квартири. А куди він переселився, Мек дізнатися не зміг. Він повів коротуна Людерса, лютого й налаштованого рішуче, у свою кнайпу до скототорговців. Ті мали розпитати Людерса, що трапилося й що то за справа з листом, який передав Францу господар кнайпи. Людерс мовчав як риба, а коли й говорив, то так лукаво, що їм довелося того чортяку відпустити. Навіть Мек сказав: «Своє він уже одержав».
Мек врешті наметикував собі таке: або Франца зрадила Ліна, або він розлютився через Людерса, або ще щось інше. Скототорговці сказали: «Людерс — пройдисвіт, і в тому, що він розповідає, немає жодного слова правди. Можливо, той Біберкопф і справді позбувся глузду. Він і раніше був дивакуватим — ось, приміром, коли посвідку торговця одержав, а сам ще навіть товару не мав. А якщо з ним сталася якась біда, то воно могло й виявитися». Та Мек усе правив своєї: «На печінці це могло виявитися, але ж не на голові. Голова тут зовсім ні до чого. Він же справжній атлет, працював на важкій роботі, був першокласним вантажником, меблі, роялі й таке інше, в такого з головою нічого не станеться». — «Якраз у таких і стається з головою. Такі на голову чутливіші. Просто голова в них замало працює, і коли що, то їх зразу б'є саме по тому місцю». — «Ну, а як там у вас із тими судовими позовами? Вас же нічим не діймеш!» — «Торговець худобою міцний на голову. А як же інакше! Якщо ми почнемо нервувати з кожного приводу, то нас можна одразу в жовтий дім відправляти. Ми ніколи не нервуємо. У нас ледь не щодня трапляється, що хтось замовив товар, а потім не бере або не хоче платити. Що ж поробиш, в людей немає грошей». — «Або саме того дня немає». — «Буває й таке».