Сонце сходить і заходить, дні стають світлішими, вулицею котять дитячі візочки, надворі лютий 1928 року.
Аж до лютого пиячить Франц Біберкопф з почуттям досади й огиди до всього світу. Пропив усе, що мав, йому було байдуже, що буде далі. Він хотів бути порядним, але скрізь одні мерзотники, негідники й покидьки, тож Франц Біберкопф не бажає нічого бачити й чути про цей світ, і якщо він стане безхатьком, все одно він проп'є все до останнього пфеніґа.
Ось так несамовито Франц Біберкопф розпочав лютий, та якось уночі його розбудив якийсь шум у дворі. Там була гуртовня. Франц відчинив вікно, визирнув, а він був добре напідпитку, та як загорлає на весь двір: «Ану геть з двору, розкричалися тут, як віслюки!» І знову ліг та й відразу забув про це, а тих типів наче корова язиком злизала.
Через тиждень — знову те саме. Франц уже збирається розчахнути вікно й пошпурити в типів якимось дрючком, та раптом спало йому на думку: зараз уже перша ночі, краще подивитися, що то за одні. Що вони тут роблять о першій годині? Що вони тут забули, невже це хтось із нашого будинку, треба розвідати.
Ти диви, справді, якісь типи обережно скрадаються попід стіною, Франц собі ледь в'язи не скрутив, так хотів побачити: один став біля воріт, вочевидь на атасі, хочуть провернути якусь справу, вовтузяться біля великих дверей до підвалу. Їх троє. Це ж треба, і не бояться, що хтось побачить. Аж ось щось кракнуло — двері відчинені, готово, один залишився на дворі, стоїть у ніші, а двоє інших спустилися в підвал. Скрізь суцільна темрява, на це вони й розраховують.
Франц тихцем зачиняє вікно. Свіже повітря трохи остудило йому голову. Ось чим займаються деякі, й серед ясного дня, й уночі, прокручують якісь чорні справи, треба взяти вазон і жбурнути у двір. Що вони тут забули, в будинку, де я живу? Це ж треба до чого дійшло!
Усе затихло, Франц у темряві сів на своє ліжко, йому кортить знову підійти до вікна й визирнути вниз. Що ті типи забули тут, у цьому будинку? Потім він запалив воскову свічку, шукає пляшку зі шнапсом, а коли нарешті знайшов, то так і не налив. Аж тут летіла куля, твоя то чи моя.
А обідньої пори Франц спустився у двір. Там уже зібралася ціла юрба, тесля Ґернер, знайомий Франца, також там, а люди між собою говорять: «Знову злодії залізли». А Франц узяв та й штурхнув того Ґернера в бік: «Бачив я їхню банду, доносити на них не буду, але якщо вони ще раз припруться у двір, де я живу, де я сплю і де їм нема чого робити, то я зійду вниз у двір і, не бути мені Біберкопфом, якщо не порахую їм кісточки, що й не позбирають усіх, і хай би вони навіть утрьох були». Тесля притримав його за руку: «Якщо ти щось знаєш, то ось там пани з криміналу, йди до них, може, щось заробиш». — «Та дай мені спокій, я ще ні на кого не доносив. Хай самі розбираються, їм за те й платять».
Франц пішов собі. Тут двоє з криміналу підійшли до Ґернера, який ще не встиг відійти, і хочуть дізнатися, де тут живе Ґернер, тобто він сам. Його ухопив переляк. Увесь зблід, аж сироти повиступали. А потім каже: «Так вам Ґернера, теслю, то я всім покажу». Й не промовивши ні слова, дзвонить у дверці свого помешкання, відчиняє жінка, вся компанія заходить досередини. Останнім прослизнув Ґернер, непомітно штовхнув жінку в бік й приклав палець до губ, жінка не знає, в чому річ, а він засунув руки в кишені й змішався з тими, що ввійшли, там було ще двоє — якісь панове зі страхової компанії, всі стали роззиратися по квартирі. Хочуть знати, якої товщини тут стіни і яка підлога, простукують стіни, поміряли, записали. З тими грабунками в гуртовій фірмі злодюги вже просто дістали, вкрай знахабніли, оце вже спробували пробити хід у стіні, бо там сигналізація на дверях і на сходах, а вони вже про це якось дізналися. А стіни тут страшенно тонкі, весь будинок ледь купи тримається, наче шкарлупа від здоровенного пасхального яйця.
Потім вони знову вийшли на двір, і Ґернер за ними слідом, як той Дурний Авґуст[84]. Почали оглядати нові залізні двері до підвалу, Ґернер не відстає. А коли всі посунули вниз, він ступив крок назад, щоб пропустити їх поперед себе, й випадково зачепився за щось ногою, те щось упало, він швидко нахилився, а то пляшка — вона впала на папір, тож ніхто нічого й не почув. Отак раптом стоїть собі у дворі пляшка, напевне, ті типи забули, що ж, прихопимо, чому б ні, великі пани від того не збідніють. І дала Єва Адамові яблуко, і якби те яблуко не впало з дерева, то Єва його б не взяла й не дісталося б воно Адамові. Ґернер заховав пляшку під куртку, перейшов через двір і гайда до жінки додому.
І що ж вона каже? Побачила пляшку й аж засяяла: «Де це ти її взяв, клоуне?» — «Купив, коли в крамниці нікого не було». — «Невже?» — «Данцизька золота вода»[85], ну, що скажеш?»
84
Дурний Авґуст — амплуа клоуна в німецькому та західноєвропейському цирку. Зазвичай цей клоун зображає незграбного та «некомпетентного» працівника сцени, що переносить декорації. Його ознаки — завелике взуття, червоний ніс, він є протилежністю до «білого» клоуна.