А та так зраділа, аж світиться, ніби вона зі Штралау[86]. Засмикнула фіранку: «Там таких багато має бути, вона звідти, еге ж?» — «Стояла під стінкою, чого ж не взяти собі?» — «Та ти що, треба повернути!» — «Звідколи це треба повертати «Золоту воду», якщо вже її знайшов? Коли б це ми дозволили собі пляшечку коньяку? Та ще й у такі часи, як зараз. Курям на сміх, жінко!»
Врешті й вона подумала, що нічого такого тут нема, всього одна пляшка, що там тої пляшки для такої великої фірми, а крім того, якщо подумати, то пляшка належить уже не фірмі, вона належить грабіжникам, то що, ми для них її залишимо? Таке було б точно протизаконно. Вони розкоркували пляшку й зробили по ковтку, а потім ще по ковточку, в житті треба пильнувати, не одно золото — щастя, срібло — також непогано.
У суботу знову з'явилися злодії, тут і починається найцікавіше. Вони помітили, що двором скрадається хтось чужий, тобто помітив той, що стояв біля стіни, і щойно він це помітив, як тут же з підвалу вискочили й ті двоє, із затемненими ліхтарями, ніби якісь гномики з нори, вискочили з підвалу й притьмом кинулися до воріт. А там уже Ґернер стоїть, а вони — тікати, як гончаки, полізли на стіну в сусідній двір. Ґернер за ними, біжить щодуху і кричить: «Що ви дурня клеїте, нічого я вам не зроблю, от йолопи!» Дивиться, як ті перелазять через стіну, у нього серце кров'ю обкипає, двоє вже перемахнули, гей, хлопці, ви що, здуріли? Й лише останній, який вже осідлав стіну, посвітив йому ліхтариком в обличчя: «Чого тобі?» Може, це колега по цеху зіпсував їм усе діло. «Та я з вами заодно, — каже Ґернер. Що це на нього найшло? — Так, я з вами заодно. Куди ж ви тікаєте?»
А той тип і справді незабаром зліз зі стіни, він був сам, придивився до теслі й помічає, що той п'яний. Тепер здоровань сміливішає, адже тесля був напідпитку — від нього добряче тхнуло горілкою. Ґернер простягає йому руку. «Руку, колего, ходімо зі мною?» — «У пастку заманити хочеш?» — «В яку ще пастку?» — «Думаєш, обвів мене навколо пальця, думаєш, я тобі повірив?» Ґернер образився, спохмурнів, цей тип не сприймає його всерйоз, якби ж тільки не втік, «золотий коньяк» був такий смаковитий, та й жінка досікуватиметься, накинеться на нього, коли він з порожніми руками прийде. Ґернер благає: «Та що ти, зайди й сам подивись, ось там я живу». — «А хто ти такий?» — «Я управитель будинку, ось хто я. То як, може, й мені щось перепаде з цього діла?» Злодій задумується: коли управитель пристане до спілки, буде чудово; що ж, варто спробувати, якщо тільки це не пастка, але для такого випадку є револьвер.
Залишає він свою драбину біля стіни і йде через двір за Ґернером, а за його напарниками вже й слід захолов, напевне думають, що він погорів. Ґернер подзвонив у двері на першому поверсі. «Гей, до кого це ти дзвониш? Хто там живе?» — «Та я, хто ж іще. Ось диви!» — гордо промовляє Ґернер. Дістає з кишені плескатий ключ і з шумом відчиняє двері: «Ну що, я тут живу чи не я?» Вмикає світло, а його жінка стоїть у кухонних дверях і труситься. Ґернер бадьоро відрекомендував гостя: «Оце моя жінка, а це один мій колега, Ґусто».
А та тремтить, не підходить, та раптом привітно кивнула, запосміхалася, який милий добродій, ще зовсім молодий, приємний пан. Підійшла й почала: «То що ж ти, Паулю, залишив гостя в коридорі, заходьте, пане, роздягайтесь, скидайте шапку».
А той воліє забратися геть, але вони такі гостинні, це ж треба, такі порядні люди, отже, кепсько їм живеться, певна річ, дрібним ремісникам зараз сутужно, інфляція й таке інше. А жіночка так закохано позирає на нього, випив пуншу, трохи зігрівся, а потім відчалив, уся ця справа була йому не до кінця зрозуміла.
Хай там як, але наступного ранку, десь після другого сніданку той молодик приходить за дорученням банди, питає діловито, чи нічого в них не забув. Самого Ґернера не було вдома, лише його дружина, яка зустріла гостя привітно, навіть улесливо, ніби аж підлизувалася, запропонувала чарчину шнапсу, яку він зволив скуштувати.
На превеликий жаль теслі та його дружини, злодії не заявлялися цілий тиждень. Тисячу разів обговорювали Пауль та Ґуста всю цю справу, чи не налякали вони часом тих хлопців, та вони не мали собі чого дорікнути.
«Може, ти був з ними занадто грубий, Паулю, іноді ти говориш таким тоном». — «Ні, Густо, я тут ні до чого, це точно через тебе, ти скривила таку міну, як у пастора, і це його відштовхнуло, бо хлопець не знав, як йому з нами триматися. От біда, що ж тепер робити?» Густа аж розплакалася; хоч би зайшов ще разочок; а то вона тепер постійно слухає чоловікові докори, а це, їй-богу, не через неї.
86
В оригіналі обігрується подібність звучання німецького дієслова «сяяти»