І справді, у п'ятницю настала жадана мить. Хтось стукає у двері. Здається, таки справді стукає. Ґуста відчиняє і нічого не бачить, у поспіху вона забула ввімкнути світло, але вона зразу знає, хто то прийшов. Це той високий, у нього такий солідний вигляд, каже, що хоче побалакати з її чоловіком, говорить дуже серйозно й дуже сухо. Вона аж перелякалася: може, щось трапилося? Він заспокоює: «Та ні, в мене суто ділова розмова», потім ще говорив щось про квартиру й про те, що з нічого нічого не виникає[87]. Вони сіли у вітальні, Ґуста рада, що змогла його затримати, тепер Пауль не буде дорікати, що вона налякала гостя, тож вона підтакує, каже, що завжди так думала, що хоч як крути, а з нічого таки нічого не буває. Тут почалася між ними довга дискусія з цього приводу, й виявилося, що обоє можуть навести приклади своїх батьків чи дідів та інших родичів, які свідчать про це саме: таки з нічого нічого й буде, справді ніколи, і ніяк інакше, в цьому навіть можна побожитися, настільки це певна річ, і вони мали з цього приводу спільну думку. Вони наводили одне одному нові й нові приклади, з власного минулого, з життя сусідів; вони були якраз у розпалі розмови, коли в двері подзвонили й зайшли ще двоє чоловіків, які показали посвідчення агентів кримінальної поліції, а з ними — три страхові агенти. Один із агентів кримінальної поліції без зайвих слів одразу звернувся до гостя: «Ви пан Ґернер, так? Ви маєте допомогти нам у одній справі, йдеться про часті пограбування у дворі. Я хотів би, щоб ви взяли участь у його особливій охороні. Панове з фірми, звичайно, гарантують покриття всіх видатків».
Хвилин з десять вони поговорили, дружина Ґернера все слухала; о дванадцятій вони пішли. А гість і господиня після того так пожвавішали, що між ними близько першої сталося щось таке несказанне, що незручно навіть описувати й від чого обоє згодом навіть добряче засоромилися. Адже жінці було тридцять п'ять, а чоловікові — не більше двадцяти чи двадцяти одного. Та річ була не лише у віковій різниці й у тому, що він був зростом 1,85 метра, а вона — 1,50, а в тому, що таке взагалі трапилося, але так вже воно вийшло між розмовами про поліціянтів, та й загалом все було непогано, лише після всього трохи ніяково, принаймні їй, але менше з тим, буває й таке. У всякому разі, коли пан Ґарнер прийшов о другій, то все було чудово, в домі панували цілковитий спокій і затишок, кращого годі й бажати. Він і сам підсів до них за стіл.
Так вони й просиділи до шостої вечора, і так само захоплено, як і його жінка, він слухав усе те, про що розповідав довгов'язий. Навіть якщо він розповідав лише напівправду, слід було визнати, що він і його дружки — хлопці хоч куди, і Ґернер дивувався з того, які тверезі й розумні погляди на світ має сьогоднішня молодь. Він уже пожив на світі, йому з очей полуда кілограмами поспадала. Й коли молодик пішов, а вони о дев'ятій зібралися спати, Ґернер сказав, що не розуміє, чого це такі кмітливі хлопці вирішили з ним зв'язатися, мабуть, щось — Ґуста таки має це визнати, — щось в ньому є таке, чим він міг би їм прислужитися. Ґуста була з ним цілком згодна, по тому старий вклався у ліжко.
А вранці, перш ніж встати, він сказав їй: «Ґусті, не бути мені Паулем Піпендекелем, якщо я ще раз наймуся до підрядника на те кляте будівництво. Колись я мав власну справу й вилетів у трубу, але ж будівництво — це не робота для чоловіка, який колись був сам собі господар, до того ж вони все одно хочуть мене вигнати, бо я для них застарий. То чому б мені не зірвати куш на цій справі з фірмою в дворі? Ти ж бачиш, які кмітливі ті хлопці. Сьогодні хто не вміє крутитись, опиниться під колесами. Кажу тобі. А ти якої думки?» — «А я тобі давно про це кажу». — «Ну ось. Мені також кортить знову трохи пожирувати, а не відморожувати собі пальців на роботі». На радощах вона обійняла його в пориві вдячности за все те, що він для неї зробив і ще зробить. «Знаєш, що ми зробимо, стара, ти і я?» Тут він так ущипнув її за литку, що вона аж зойкнула. «Ти будеш з нами разом». — «Та ні». — «А я кажу, так. Думаєш, що обійдеться без тебе?» — «Так вас аж п'ятеро, й усі такі міцні чоловіки». Ще й які міцні, це вона знає. «Я навіть повартувати не можу, — лепече вона далі. — У мене ж розширення вен. Як же я допоможу?» — «Та ти боїшся, Ґусточко». — «Боюся? Чого б це? Якби в тебе було розширення вен, чи багато ти б набігав? Навіть такса швидше біжить. А як вони мене зловлять, ти також влипнеш, я ж твоя жінка». — «А чим я завинив, що ти моя жінка?» Він знову вщипнув її за литку, з почуттям. «Припини, Паулю. А то я вже зовсім розхвилювалася». — «Бачиш-но, стара, ти станеш зовсім іншою людиною, якщо виберешся з цієї кислої капусти». — «Та хіба мені самій не хочеться? Так хочеться, аж слина тече». — «Ще буде діло, стара, зараз — це тільки так, дріб'язок, ти тільки послухай, що я тобі скажу. Знаєш, я цю справу сам проверну». — «Ну ти даєш! А як же інші?» Вона перелякалася. «У тому й річ, Ґусто. Обійдемося без них. Знаєш, такі справи гуртом ніколи не вдаються, це стара пісня. Ну, що скажеш, правий я чи ні? Я буду сам по собі. Нам же тут найближче, живемо на першому поверсі, та й склад у нашому-таки дворі. Так чи ні, Ґусто?» — «Але ж я не зможу тобі допомогти, Паулю, у мене ж розширення вен». Окрім того, їй було досить прикро ще й з іншої причини. Тож із кисло-солодкою посмішкою вона погодилась на словах, а всередині почуття казали їй: ні, ні й ще раз ні!